Скільки
написаних
віршів .
Скільки
прожитих вже
життів .
Скільки поетів
душу вклали .
Коли писали,як
вони кохали.
Словами важко
розказати .
Що значить
справді нам
кохати .
Але на спір для
всіх віків .
Десь в світі,крізь
полон дощів.
Навік два серця
покохали .
І зразу в світі все
позабували .
І Бог у це навіть
не вірив .
Що так амур
стрілою в когось
вцілив .
Такого справді
мало на землі .
І заздрили усі їм
очі злі .
Але вони
наперекір
кохали .
І двоє десь під
небесами аж
літали .
Він пізнавав в її
очах себе .
Й не вірив,що
любов колись
мине .
Вона його
вважала
ідеалом .
Й не вірила,що
закінчиться усе
провалом .
Вони кохали до
нестями .
І не помітили як
крила поламали.
Чи може Бог
дивився не
туди ?
Чи може зле
сказали вороги?
Та виром вниз
вони подались.
І більше вже
ніколи не
кохались .
І здивувався
увесь світ .
Що закінчився
швидко цей
політ .
Що трапилось
насправді він не
знає .
Та серце її досі
ще кохає .
Вона ж не хоче
його більше
знати .
Хоч важко було
їй його втрачати.
Ніхто не знає як
це сталося між
ними .
Адже вони без
тями так
любили .
Але нажаль це
сталося повір .
І ось він уже
біжить надвір.
Думає,яке життя
собаче.
Дивиться вверх і
гірко плаче .
Шука на небі 2
зорі.
Одна десь в
світі ,а друга в
нього в голові.
Паде він на
коліна і благає.
Повернення
любові досі ще
чекає .
І думає,що в
серце йому знов.
Прийде ось ця
палка
любов ..