Полковник Сендел швидко йшов по нічній вулиці. Звернувши вліво, він зайшов у маленьке фотоательє. За касовим апаратам дрімала дівчина. Вона підвелась і втомлено усміхнулась на його побажання солодких снів.
Сендел витягнув з кишені фотоплівку, нерішуче покрутив її в руці, глянув на дівчину, гадаючи, скільки років може мати це юне створіння. Він поклав плівку перед дівчиною.
– По одній штуці, будь-ласка. Негайно.
Дівчина взяла плівку і за десять хвилин повернулась з пакетом фотографій. Вона була червона, як рак і ховала від Джона очі. Сендел розплатився і взяв пакет.
– Вибачте, – пробурмотів він і вийшов на вулицю. Там він переглянув фотографії і залишився задоволеним.
За кілька хвилин полковник вже був біля свого дому. По дорозі він кинув капелюх у якийсь смітник, але не став знімати постріляний плащ – під ним був "Кондор".
Парк за домом був якось дивно освітлений. Джон здивовано обійшов будинок і побачив Флору з мольбертом, фарбами і пензлями. Навколо були розставлені спеціальні ліхтарі на підставках, які заливали світлом найближчі дерева. Серед молодих секвой навпроти Флори у чарівній позі завмерла Лейсі. Як і годиться натурщиці, вона була в чому мати народила.
– А ось і таємничий Джон Сендел! – весело вигукнула Лейсі, коли полковник з'явився з-за рогу будинку. Вона навіть не ворухнулась і весело підморгнула Сенделу, побачивши вираз його обличчя. Схоже вона була на сьомому небі від того, що він бачить її такою...
Флора повернулась до брата.
– Джоне! Джоне, я... Сьогодні я наговорили тобі багато зайвого... Вибач. Я не мала права...
– Все о'кей. Забудь. Можливо ти й була права...
– Ні! – аж закричала Флора. Цей дивний парк – єдина справжня цінність у моєму житті. Яка ж я була дурепа, коли хотіла рубати його! Він чудовий! Нехай залишається таким, яким є.
Сендел дивився на неї як на божевільну. Сьогодні вдень вона з жаром відстоювала абсолютно протилежну точку зору, а тепер?...
– Що ж. Я бачу цей парк надихнув тебе на нову картину...
– О, так! Я впевнена – вийде чудово!
– Тоді продовжуй, бо Лейсі вже змерзла.
Флора подивилась на свою натурщицю і усміхнулась.
Полковник зайшов в дім і піднявся по сходах. Він зупинився перед дверима великої кімнати, яка колись належала йому. Тепер її ділило між собою подружжя Джорімел.
Джон зайшов до кімнати, роздивився навколо і знайшов маленьку сумочку Флори. Взяв її до рук і ще раз замислився чи правильно він робить.
Він любив свою сестру і не хотів робити їй боляче. Але назад дороги вже не було. Стівен був негідником і вона повинна знати про нього все. А з Лейсі нехай розбирається сама.
Сендел запхав в сумочку пакет з фотографіями і поклав її на місце.
Повернувшись до дверей, він ступив два кроки і завмер.
Справа біля дверей на стіні висіло величезне дзеркало, якого кілька років тому тут не було. Джон побачив себе в ньому і повільно підійшов впритул до двійника.
Він вже давно хотів це зробити, але чомусь не наважувався. І навіть тепер піднімав погляд з якимось дивним відчуттям.
Його погляд ковзнув по дірявому сірому плащі, по незворушній масці обличчя з різкими рисами і, нарешті, зупинився на чорних очах.
Сендел вдивлявся в свої очі все глибше і глибше, але так нічого й не побачив крім безмежної Пустоти. І він раптом зрозумів, чому його став боятися Кор, і чому люди уникають дивитися йому в очі... І йому стало страшно...
Сендел відвернувся від себе і швидко вийшов з кімнати. Він теж не міг дивитися собі в очі, хоча це було лише холодне відображення...
Десь далеко в темряві з'явилась червона точка. Вона почала наближатись і збільшуватись. І ось це вже була червона маска. Вона ожила і перетворилась на лице корейця. Сендел напружено чекав. Він добре знав, що має статись далі.
Лице наблизилось впритул до свідомості і завмерло. І раптом на цьому обличчі з'явилась посмішка. Сумна посмішка, в якій не було нічого агресивного. Лице усміхалось так, ніби, нарешті, виконало свою важку справу...
Деякий час Джон спостерігав за ним, поки воно не стало повільно віддалятись і, нарешті, безслідно розчинилось в темряві. Назавжди...
І уві сні Сендел знову відчув, що він щось втратив. Але тепер він знав, що саме. Він втратив віру. Віру в своє призначення. Віру в те, що він для чогось потрібен у цьому божевільному світі...
Сходило сонце. Від дерев і будинків простягнулись довгі тіні – останній притулок нічної темряви.
Тусон ще спав, оповитий ранковим туманом, і, мабуть, ніхто не бачив людину, яка виходила з міста.
По шосе швидко йшов чоловік у легкій військовій куртці. Його лице було спокійним, а рухи плавні та впевнені. Погляд старих чорних очей був спрямований кудись далеко, за лінію горизонту, ніби чоловік хотів побачити, що діється на Тихому океані.
У довгій брезентовій сумці кольору хакі, яка висіла в нього на плечі, крім усього іншого лежали дві дивні речі. Однією з них був модифікований "Кондор" – останнє слово науки, техніки і приреченості людського роду. Іншою – довгий японський меч.
Полковник Джон Сендел повертався на війну...
Життя це тільки
Як Схід і Захід, –
Більше нічого...
1996–1998 рр.
кінець першої частини...
Corvin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. Радий, що тобі сподобалось щось таке... Можу особисто тобі надіслати продовження, якщо хочеш. Дай знати, якщо буде таке бажання... Ще раз дякую.
Гарно, друже, та великі прозові твори все ж більше люблю читати залпом, щоб можна перегорнути назад сторінку і ще раз вчитатися. Я багато пропустив(вибач за неуважність) - тому не буду виглядати об"єктивно, але мені подобається стиль, якась постійна загадковість і напруження очікування чогось таємничого.
Corvin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Думаю написати хорошу прозу в рази важче ніж поезію... Тому похвала від Вас є дуже цінною для мене... Не претендуючи на щось цим прозовим кроком, я щиро дякую Вам, друже.
Гарно, друже, та великі прозові твори все ж більше люблю читати залпом, щоб можна перегорнути назад сторінку і ще раз вчитатися. Я багато пропустив(вибач за неуважність) - тому не буду виглядати об"єктивно, але мені подобається стиль, якась постійна загадковість і напруження очікування чогось таємничого. 
.. прочитав все -класно 
