Над прірвою великою і чорною
Стою й вагаюся. Мовчу…
Серце, пульсуючи, забило в голову.
І все-таки, мабуть, я полечу…
Хотіла крок робити. Ні…
Не слухається онімівше тіло…
То ти ж давно мене вже відпустив,
Зробивши, як тобі того хотілось…
Ти відпустив мене навік-віків…
То відпусти і зараз, рухай тілом!
Ти відпустив, бо ти того хотів…
Мені ж так сильно серденько боліло…
Заради тебе тільки я жила.
Я дихала, боролась – все для тебе.
Так, зізнаюсь, що сильною була.
Та пішов – мені життя не треба…
Ну відпусти – й у бездну полечу,
Ти тільки відпусти,тебе благаю.
Ти відпусти – і я не закричу,
Я гіркими сльозима заридаю…
Ти відпусти… А хоча, ні…
Я передумала, тримай сильніше.
Не хочу, бо страшно мені.
Тримай, бо вже вітер колише…
Тримай, бо як зірвуся додолу –
Не виростуть дужії крила.
Зірвуся й впаду, а що потім?
Навіщо таке учинила?
Не відпускай мене, прошу…
Не треба, раптом хтось побачить…
Тримай міцніше, бо впаду…
Мені болить, а що це значить?
Я все молила – не прийшов…
Я ж не з металу зроблена…
Зірвалось серце, дощ пішов…
І я заплакала…
Вона стояла біля бездни,
У розпачі переживала муку…
Зробила крок. І хтось раптово
Підбіг й схопив її за руку…
Вона благала: «Ти мене тримай!»
Та душу сповила печаль…
Вона просила: «Лиш не відпускай….»
«Тримаю, чуєш, я тебе держу.
Ще трішки, люба, почекай….
Навіть, якщо з тобою упаду…»
«Коханий, дай я руку відпущу!»
«Ні! Не дозволю, нізащо не відпускай!!!»
Вона розтиснула долоні…
А він кричав, в душі відчай….
І все дививсь в свої долоні…
І тут почув: «Мене в душі вічно тримай…. Не відпускай… не відпускай…»
