І розтануть сніги, і заплачуть засніжені душі.
Не зівʹянуть від холоду ніжні кохання слова.
І наповнять кімнату достиглі сонячні груші:
На стіні напишу я червоним, що знову жива.
Будуть падати в ноги серця, що від болю сп’яніли,
Будуть сотнями кулі летіти чужиш сподівань.
Я не буду топтати їх… Тільки б вони розуміли,
Що не можна Любові сказати: «До нього дістань»….
Заплітатиму в коси волосся, в нього – калину.
Хай серця її грон червоніють на білім лиці.
В них розкаяння тим, що кохали зрадливу дівчину,
Що тримала їх душі в маленькій тендітній руці.
І нехай пробачає і щастя мене за обмани,
За нещирі зізнання, за болі і сльози мужів.
Та лиш знає хай серце його, що закуте у рани:
Я кохаю ім’я це і очі, назавжди чужі.