Дощ-злива тулить небо до землі,
зшиває їх струмливими стібками
і стягує заслоною між нами,
щоб ми зустрітись не могли в імлі.
Щоб ти забув мене вдалечині,
а я в журбі не марила тобою.
Розділені розлукою-бідою, –
не вогнища ми – вигаслі вогні.
На жаль, минулий жар не розпалить.
Міцніє зливи шал – за ниттю нить –
мов до хреста цвяхами прибиває.
Ридаючи, ллє слізні ручаї,
і рани всі роз'ятрює мої,
і сіль з очей з прихильністю змиває.
Таццяна Дзям'янава
Залева туліць неба да зямлі
Залева туліць неба да зямлі,
зшывае іх бруістыми сцяжкамі
і сцягвае заслонаю між намі,
каб мы з табою стрэцца не маглі.
Каб ты забыў мяне ўдалечыні,
а я табой не трызніла ў расстанні.
Па двух баках навалы, быццам здані, –
не вогнішчы, а згаслыя агні.
На жаль, агмень былы не распаліць.
Крапчэе ліўня шал – за ніццю ніць –
як да крыжа цвікамі прыбівае.
Наўзрыд, як па сканалых, слёзы лье,
і раны развярэджвае мае,
і соль з вачэй спагадліва змывае.