Сьогодні зранку Іловайськ увесь в тумані. Важкими хвилями м’який туман ліг на колючий іній. Ранок дуже холодний. Вчора довго не міг заснути, все згадував маму. Згадав і те, як минулого року, на свій 20 день народження забрав зі схованки у матері гроші. Соромно мені зараз. Мати складала їх на чорний день, там сума велика, те що я взяв непомітно буде, але сам факт. Я вкрав у своєї ж мами гроші. І спустив їх на порошок. За ніч ми з хлопцями його винюхали. Прости мене,Боже. Який я дурний був. Зараз згадую, і аж всередині все рветься. Ніколи нікому цього не розповім.
Місяць назад до нас з хлопцями завітав цуцик, ми його Тимком прозвали. Славний цуцик. В нього очі такі глибокі, такі лагідні. Кожен з нас коли дивиться йому в ті очі, то згадує дім. Як же тяжко так жити. Не так воно все, як в кіно, чи в книжках. Важко, і справді сумуєш за рідним містом, за сім’єю. І до одного місця все що було раніше, всі ті проблеми, всі ті інтереси- все це пусте, коли в тебе кожен день «Руска рулєтка». Зранку прокидаєшся, та не знаєш чи ляжеш сьогодні спати. Щоранку молюся Господу та прошу у нього вибачення за свої гріхи. Хоча зараз почав сумніватися чи є той Господь. Та тяжко буде помирати в зневірі. Щоранку ми з хлопцями повторюємо, що кому переказати нашим батькам чи жінці з дітьми, у кого як. У мене мама. Мама. Моя матуся, який я дурний був, коли брехав їй. Коли змушував ті лагідні руки працювати задля моїх бухаловок та гулянок. Прости мене,мамо.
Минулий тиждень був дуже тяжкий. Їжі майже не було. Ми потроху ділилися, ділили їжу і з Тимком. Він для нас став сім’єю. Разом з ним відчувалося те, що на світі ще існує добро. Я взагалі тварин не дуже люблю. Мені на них завжди байдуже було. Але Тимко, наш Тимка, став для мене чимось більшим, аніж просто цуцик. Він не розумів що зараз відбувається. Він не знав, він просто любив нас за те,що ми його гладили та годували. Йому було байдуже росіяни ми чи ні. Він просто любив нас,грався, та крутив хвостиком. Та потім стало важко. Їжі залишилося мало, всі були злі,знесилені та голодні. П’ять днів ми морилися голодом. На шостий двоє з наших з’їли Тимка. Він вже майже не ходив від голоду, і весь час скавчав. Але мені було дуже боляче. Частинка добра зникла з нашого світу.
Найкраще я спілкувався з Андрюхою. Він ,здається, на рік старший за мене. Та й жили ми ,виявляється, не так далеко один від одного. Він розповідав про свою молодшу сестру. Їй 10 було. Казав що вона неймовірної краси янголятко, і що коли виросте то стане найкрасивішою дівчиною. Як тільки ми почали з ним спілкуватися, він так розповідав про свою сестру, то я подумав що він збоченець якийсь. Зараз соромно,що я так міг подумати. Я ж не знаю, що свою сестру так любити можна- я в сім’ї один. Та коли Андрюха показав мені її фотографію ,то справді вона янголятко. Розповідав Андрюха про те, як вони ходили купатися удвох, з малою. Казав, що тільки зараз зрозумів, що це було найкраще в його житті. Те, як вона лящала коли він її у воду підкидував, та як кусала його за руки коли дуріла. Певно то щастя -мати сестру чи брата. Я не знаю чи були у Андрюхи батьки,він ніколи не казав про них нічого, але завжди говорив про сестру. Казав,що хоче аби вона росла в Україні. А вночі він плакав. Я чув як він плаче,як пацан малий. Але я нічого не казав йому. Раніше я ненавидів коли чоловіки плачуть,але зараз…зараз я його розумів. З Андрюхою можна було про все поговорити. Я йому розповідав різні свої історії, і ми ржали. Під час отих розмов забувалося все. Все на світі. І так добре було і весело,в той час коли поряд дихала смерть.
Потім помер мій Андрюха. Убили його. Просто так, забравши життя. В одну секунду ось він, а потім бац, і лежить . Я підбіг до нього почав говорити. А він мовчав. Він нічого не сказав,дивився мені в очі, а потім дістав світлину сестри. Поцілував її і видихнув. Отак не стало мого Андрюхи.
Речі,про які я раніше не замислювався ставали для мене важливими. Я згадував дитинство. Згадував те, як малим губився в здоровенних соняхах. Такими великими вони мені здавалися, наче сягали неба. Пам’ятаю як мама ходила зі мною в кіно. Пам’ятаю ,як відвозила мене до тітки,яку я ненавидів,бо та мене годувала пиріжками з горохом. Хто буде їсти пиріжки з горохом? Хеееех,я б зараз навіть їх з’їв.
Коли мені було 15 я вперше закохався. Вона красива була. Ніс такий маленький і очі чорні-чорні. Та куди там мені до неї – я худий був, як швабра,та й горбився, бо був вищий за інших. Короче,відшила мене вона. А бігав я за нею хрєн зна скіки. А зараз вона ,така невірна та вухата. Добре,що відшила мене. А в 17 я зустрічався з дівчиною. Вона була вродлива та розумна. Тільки сміялася голосно. Кохав її я по-справжньому. Мені здавалося що в нас буде сім’я та діти. Думав в свої 17,що в 21 буду працювати за кордоном в офісі. Буду багатий,та водити свою дівчину по ресторанам. Ну я і дурний був. Нащо мені та заграніца. А через два роки вона переїхала з батьками до іншої країни. Там і провалилося моє життя в прірву. Більше не було в мене серйозних відносин . Були якісь дівчата на ніч,або так - позажиматись. Перестав я вчитись нормально. Тільки тусив та бухав. Але і це не довго.
Не знаю чи для мене є щось святе? Не знаю в що вірити,не знаю кому вірити,не знаю. Ніхрена я не знаю. І як ото його далі жить? Коли додому повернуся,то поїду з мамою на море. Вона бозна скільки там не була. Та і за мною скучила. Візьмемо трохи тих грошей,що на чорний день, я продам свій планшет і поїдемо хоча б на тиждень. Життя хтозна коли може обірватися.
Щось сьогодні дуже холодний серпневий ранок. Скоро вже осінь. Вона вже,мабуть,десь близенько наступає на літневі п’яти . Зараз рушаємо колонами з Іловайську. Здається щось пішло не так. Нічого не зрозуміло та нечутно, хлопці кричать. Хох,то стріляють. Отче наш, іже єси на небесах..Господи,прости мене, не пам’ятаю я молитву. Мамо,люблю тебе,пробач мене. Стріляють,то стріляють! Щось різким жаром торкнуло мені ногу, таким жаром торкнуло і груди. То влучили, то влучили у мене, то в мене влучили!Просто дихай. Ще раз влучили. Боляче,ріже груди,ріже все тіло. Я упав. Хіба так помирають?!!!!Пробач мене мамо,пробач мене,Господи! І що тепер?! І це все ?!нічого не буде більше?! Моє серце б’ється, швидше за техно. В голові пульсує. Гуде у вухах. Боляче. Гарячі сльози повільно котяться по моєму обличчю, як краплинки на вікні автобуса у дощ. Я в дитинстві влаштовува перегони, вболівав за одну краплинку, аби вона швидше скотилася за іншу. Боляче. Щось все мутніє і мене нудить,тіло все труситься. Куди все ділося? Де все? Все стихло. О! Тимко біжить.
ID:
700191
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.11.2016 23:48:40
© дата внесення змiн: 22.05.2017 03:18:04
автор: Рижа Руслана
Вкажіть причину вашої скарги
|
