Я мав нещастя народитись
У цю покривджену епоху,
У цій країні, де потроху
Все нижче змушують хилитись.
Чи то землі своїй уклін,
Чи хитро збалансований тягар,
Не розбереш, що то за він;
І сам ти - свій чи яничар?
Надію кожен тут плекає:
Коли ж відчепиться ненависна "сестра"?
Бо й досі крізь століття проглядає
Холопська сутність нашого нутра.
Незрозуміло, як ми живемо,
Чим дух тримається у тілі?
На тлі голгофського свавілля
В чиїх брудних руках кермо?..
Яка б то гордість справді мала,
На заздрість всім, нас розпирати:
Ми українці, нас багато!
Багато, так... у злиднях повмирало.
А ще живі тікають світ за очі.
Могили батьківські давно не перепона.
І виїхати за кордон уже не злочин
Не маючим в душі того кордону.
Що зазирнувши вглиб віків,
Що уявляючи майбутнє,
Мільйони бачу батраків,
І на їх шиї купку трутнів.
На перший погляд, більш свобод
Нема ніде у цілім світі!
І ходить в зарубіжному лахмітті,
Як вітер вільний, мій народ.
Нещасна нація вкраїнців!..
Лиш мову маючи безцінну
На захист свій проти чужинців,
І ту вважає...гірш полину!
Хай лихоманить нас, трясе,
Патріотичну хтось пускає слину,
У підсумку, ми маємо усе,
Щоб втратити назавжди Україну.
