Хтось хвацько ховає за хмарами хутір,
Коли коло котить краї до кінця,
Сміється і сунеться селами сутінь,
І ланю, лісами летить на ловця.
І наче нагойкою ніч нас настрашить,
Тремтячими тактами темних тіней,
І білі будинки більмо будоражить,
З огненних орбіт очманілих очей.
І велечно велети в вікна вдивляють,
Дрімаючи дотиком древніх дерев,
Ширшавими шишками шумно швиряють,
Малюють малюнки миттєвих марев.
Із зорями зникне зловіще знамення,
І радість ранкову рознесе розсвіт,
Пітьма у проміннях попросить прощення,
І сонце сяйне своїм сяйвом у світ.
(с) Володимир Ухач