|
"Шлях до Небокраю"
Витвір майстрів і природи водночас –
Поле вітає грайливо колоссям.
Золото-вбране, красиве, уроче;
сповнене суттю, багатоголоссям.
Вирішив ниву Лук’ян перейти –
швидше дістатися можна до лісу.
Часто в житті ми заради мети,
топчемо лан завдяки компромісу.
– Стій! Зупинися! Що коїш, стривай. –
здалеку голосно кликав Лук’яна
вершник, що близився. – Цей урожай
я вберігаю, була щоб пошана.
– Я ненавмисно! – Лук’ян відповів. –
Лан увібрав вашу працю, турботу
і розумію, спричинюю гнів –
я перейду лиш до лісу напроти.
Вершник спинився і спішився поруч:
– Я Польовик, тож ступати не смій.
Хоч і не сіяв це поле власноруч –
а берегти, це обов’язок мій.
Дужий господар стояв непорушно:
у шароварах і білій сорочці.
Очі виразні, живі, відчайдушні,
наче лазурними стали два сонця.
Міцно тримає коня за уздечку -
дикий, мов полум’я, не вгамувати.
Рве і тупцює, в журбі мов сердечко.
Світло-буланий і весь яблукатий.
– Шкодити полю не мислив, відверто,
мрію утішну знайти лиш хотів -
Шлях не можливо у попіл розтерти,
Знидів, напевно, він серед років…
– Те, що шукаєш, тобі покажу,
Цей путівник стояв далі, за рогом –
Витівки Лиха не знають межу.
Нумо ходімо, тут ближча дорога.
Дійсно, стежина край поля примітна,
лан огорнула, у лісі щезає.
У спориші увібрана привітно,
ніби смарагдовим ллється ручаєм.
Спершу стежиною йшли заодно –
вів Польовик у майбутнє незнане.
Танучи, мов запітніле вікно,
він, його кінь ніби марево стали.
Погляд Лук’яна ловив далечінь,
ніби чекало буття неокрає.
Був наодинці й мережка стремлінь
дужче, сильніше його огортає.
Легко іти, де земля гомонить,
в щебеті пташок і співах цикади.
Ночі чарівно-хвилююча мить –
поле лишилось далеко позаду.
Ліс не гостинно похмуро зустрів:
нетрями терену вкрита дорога.
Ніби вітрила у шторм кораблів,
крони дубів, лип і клену старого.
Журно і лячно тут вітер шумів,
все як покинута кимось домівка.
Чулися здалеку сварки сичів –
все непривітне – на серці так гірко.
Добре, що місяць, як відданий друг,
радо, привітно розсіював сяйво,
що роздивитися можна навкруг. -
Наче ліхтарик, але незвичайний.
Довго ішов по дорозі крізь ліс,
а на душі і тривожно й самотньо:
що сподівань оцей шлях не приніс,
все утаїли пейзажі дрімотні.
Падала зірка ген-ген вдалині.
Мабуть Летавиця це безтурботно
щезла із неба, сидить в бузині,
чи на галявині, ніби в полотнах.
Шепіт осик і берізок тендітних,
що гомоніли, все знову і знову.
Звідкись долинувши голос привітний,
перетворився в ледь чутну розмову.
ID:
740970
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 07.07.2017 11:41:12
© дата внесення змiн: 07.07.2017 11:41:12
автор: Андрій Гагін
Вкажіть причину вашої скарги
|
