Не минуло й місяця, як я з сім’єю переїхала у нову квартиру. Простору та гарну, зовсім не таку, як та у якій я виросла. Ця здавалася просто несказаним палацом на фоні стандартної чотирикутної двокімнатної хрущовки у якій пройшло моє дитинство. Життя наче налагоджувалось, справи пішли вгору, в університеті все добре, батьки отримали нові високооплачувані посади. І наче здається, що збулися мрії.
Та чомусь відчуття тривоги та недосказаності не покидає мене від тоді, як я вперше ступила на поріг нового житла. Якось серце наче зупиняється, завмирає, а інколи здається, що хтось пристально слідкує за мною. Ще жодного разу, за місяць мого проживання у новій квартирі, я не змогла виспатись, вночі просинаючись у холодному поту, здається, наче поруч хтось є. Наче тихий шепіт зове мене крізь призму снів. Але саме дивно, що мені не сняться жахи, просто відчуття тривоги та страху, яким наче просякнуте повітря у квартирі не дає мені спокою.
Я вирішила, що це просто стрес від переїзду, від зміни місця, тож потрібно так би мовити акліматизуватися, та не звертала на це все уваги. Поступово все почало ставати на свої місця, чи то й справді дурні думки покинули мою голову, чи я просто звиклася з почуттям постійної тривоги, але мені здавалося, що нарешті наступив спокій. По крайній мірі на цій думці я старалася йти з дому і повертатися до нього.
Сьогодні до нас приїхала моя старша сестра з племінницею. Різниця у нас з сестрою десять років, тому у неї уже і сім’я і діти. Я дуже люблю маленьку, вона мила і гарненька, наче квіточка, такий собі промінчик щастя, у нашому житті. Візити сестри – явище не часте, бо ж через зайнятість вона ніколи не має часу на сімейні посиденьки, а от малеча її у нас гостює, залишаючись на ніч. Мені приємно проводити хвилини з нею, вона позитивна і не на свій вік розумна. Кажучи до слова їй п’ять років, та розвитком вона уже давно перевищує першокласників, а то й старше. Цієї осені уже до школи. Ось і зараз малеча залишається у нас на цілий тиждень, так як сестра змушена їхати у відрядження в інше місто.
День пройшов доволі продуктивно, на навчання я сьогодні не пішла, щоб провести більше часу з племінницею. Коли батьки під вечір повернулися додому ми разом грались у ігри, та дивились мультики, як колись зі мною. На душі стало тепло і затишно. Відразу забулись усі негаразди.
- Ну що малеча, пора спатки, - сказала я, ловлячи Соломійку.
Дівчина хіхікала і втікала по квартирі, поки не змучилась і не прийшла, притулившись до мене на дивані, наче маленьке курчатко, яке ховається під крило до квочки.
- Ходімо, будеш спатки зі мною, - промовила я, беручи її на руки. Вона ніжно обійняла мене за шию, так ми й пішли у кімнату.
Я розстелила ліжко і положила малявку, накривши її ковдрою під шию. Вона уже майже спала. Потім акуратно лягла поруч з нею, обійнявши племінницю та пригорнувши до себе.
Уже засинаючи, крізь сон мала промовила:
- Тітка Аня, а як звати твоїх дітей?
- Моїх дітей? – запитала я збентежено, та дівчинка уже заснула.
А я вже не змогла. Цілу ніч ворочаючись з боку на бік, я наче спала не у своєму ліжку, почуття тривоги повернулося, думки не давали спокою. Чому вона це запитала? Що вона мала на увазі? Чи це просто дитячі фантазії? Засинаючи на лічені хвилини я наче просиналася від тихого шепоту і стогону, кожного разу оглядаючись на племінницю, чи часом з нею чогось не трапилося. Відчуття тривоги ще більше росло. А ніч уже підходила до свого завершення.
Зранку, прокинувшись, себто ставши з ліжка, так як виспатись толком не вдалося, я пішла до університету, відклавши розмову з племінницею на вечір.
Батьки цілий день сюсюкали з малою, бо не могли натішитись, навіть відпустки на тиждень взяли, щоб побільше часу провести з внучкою, погуляти з нею та потратити трохи грошей, напевно компенсуючи на ній те, що не змогли так само бавити нас у дитинстві, через скрутні часи.
За день мені відлягло від душі, і я вирішила, що помалу зсуваюся з розуму через навчання, тож написала в деканаті заяву, на декілька днів, вигадавши фантасмагоричну історію про тітку з Канади. А дивне запитання малої – всього лиш на всього чудний дитячий сон, і нічого більшого. Пора з собою щось робити.
Накупивши смачного, я поспішила додому.
Всі уже чекали, мама готувала вечерю на кухні, тато дивився телевізор, а мала… вона мило гралась у моїй кімнаті ляльками з кимось щебечучи.
- Тітка Аня, тітка Аня, - закричала вона, побачивши мене, - ходи до нас, будемо гратись.
- До кого це до нас? – запитала я.
- Та до нас. – Прощебетала небога показуючи на пусту кімнату, - я з твоїми дітьми граємось у лікарню. А як звати твоїх дітей?
І тут у мене наче серце стало. Що ж це за лихо таке? Що за діти? Про що вона.
- Соломійка, про що ти? – здивовано запитала я, - у мене немає дітей.
- Тітка Аня, - розсміялася малеча, обіймаючи мене, - не дури.
Раптово я почала переживати не тільки за себе, але й за племінницю. Що ж таке у цій квартирі? Що ж це робиться? Чи то мені чогось не так, чи з дитиною негаразди. Це питання потребувало нагального вирішення. Так дальше тривати не могло. Чого би це не вартувало, я повинна була досягнути істини.
- Чому ти сама не запитаєш? – наче здивовано запитала я, хоча саму мене ніби у жар кидало.
- А вони не знають. – наче це й не дивина, відповіла дівчинка. – Тітка Аня, то як звати твоїх дітей?
Що дальше робити я не тямила. Стояла наче вкопана і дивилась у пусту кімнату, розмислюючи, як же так. Не знаю, скільки часу минуло, хвилин п’ять, чи може й з п’ятнадцять, як раптом мама покликала нас вечеряти.
- Ходімо до столу, - якось віддалено сказала я, - а потім про це поговоримо, тільки нікому нічого не кажи. Це буде нашим секретом.
Дівчинка подивилась на мене, наче я з глузду з’їхала, та погодилась. Ми пішли вечеряти.
Я сиділа за столом, та не могла піднести ложку, що за бісовщина твориться, раніше ж такого не було. Злякано поглядаючи на Соломійку, я не могла усвідомити, що з нею не так, раптово мене почало трусити і ложка випала з рук, з грохотом упавши на тарілку. Раптова хвиля страху, накотися на мене, дивне і жорстоке відчуття, наче страх і не мій, але переданий мені на якомусь вищому рівні, ментальному.
Я швидко піднялася і вибігла з кухні, закрившись у своїй кімнаті, залізла під ковдру і довго там сиділа, не промовляючи ні слова, мене всю обливало холодним потом і трусило, наче раптовий напад грипу, чи якої іншої хвороби.
- Тітка Аня, що з тобою, - заглянула у кімнату малеча, почимчикувавши до мене, - тобі зле? Ми тебе зігріємо.
Вона притулилась до мене і ніжно обійняла. На душі стало трошки спокійніше, бентежило тільки слово «Ми». Хто ми? Дитина була у кімнаті сама. Кого вона бачить у пустих стінах будинку? З ким розмовляє, коли ніхто не чує? З чим це все пов’язано? Більше так тривати не може, потрібно все зупинити. Я наважилась і запитала:
- Соломійна, про яких дітей ти говориш? І де вони?
- Тітка Аня, - засміямась мала, погладжуючи мене тендітною ручкою по волоссю, - про твоїх, вони ж тут, хіба ти їх не бачиш, ось глянь, як вони тебе обіймають. Вони казали, що дуже люблять тебе, що ти про них піклуєшся і завжди оберігаєш, дозволяєш поруч спати.
Мені стало ще більше не по собі. Я не дозволяла поруч спати нікому і ні про кого не піклувалася.
- От тільки вони не знають як їх звати. – защебетала знову мала.
- А як вони виглядають? – злякано, та з цікавістю запитала я, якщо вони не збираються заподіяти мені, та нікому іншому, шкоди то це вже стає навіть дуже дивно.
- Хлопчик і дівчинка, рочків так як мені, дуже гарні,- засміялася Соломійка. – Тітка Аня, досить зі мною гратись, я вже доросла. Скажи як їх звати.
Виходу не було, щоб не заподіяти малій психологічної травми я вирішила, підігравати їй, доки не виясню всіх обставин цієї загадкової ситуації.
- Андрійко і Марічка їх звати, - наче і не здивовано відповіла я, находу видумуючи щось, та плавно переводячи усе в жарт.
Завтра буде новий день і я твердо була впевнена, що цей день принесе мені відповіді на деякі запитання. Хоча думка, про те, що ці відповіді мені не сподобаються не покидала мене ні на мить. Так ми й заснули, я в глибоких роздумах, а мала, скрутившись у клубочок біля мене, невинним ангелочком.
Раптом по серед ночі я прокинулась від дитячого плачу. Чи краще сказати, не факт, що прокинулась, впевненості не було, чи сон це чи фантастична та містична реальність. Мені здається, що я розплющувала очі, але я не впевнена, що це було насправді. Прокинувшись від тихого плачу, я побачила двох дітей, що скімлили у кутку кімнати, обійнявшись, та притулившись. Вони були такі беззахисні і такі налякані. Я ступила декілька кроків у їх напрямку, потім оглянулась на ліжко, Соломійка мирно спала, скрутившись у клубок. Ще декілька, кроків, і ще декілька, ось я уже біля них, присіла, глянула у заплакані очі, і зрозуміла, що не потрібно боятись, у цих оченятах було стільки страху, стільки жалю і болю.
- Дякуємо, що сказала нам наші імена, - промовив заплаканий хлопчик.
Я протягнула руку, щоб торкнутися дітей, та рука пройшла повз, наче у фантастичних фільмах, пальці овіяло холодом і мара пропала. Діти зникли наче їх і не було, а я просто сиділа на підлозі у кутку кімнати. Та уже не було страху, переживань не було, я точно впевнена, що в цьому домі щось не так.
Остаток ночі провівши у роздумах. ні світ ні зоря піднявшись я вирішила владнати справи, після підготовки вислизнула з квартири і побігла майже безлюдною вулицею. Знаючи куди біжу, заздалегідь знайшовши у інтернеті, адресу ворожки, старої жінки. По життю я така, що ніколи би не звернулася за інших обставин до таких персон, але ця ситуація, що зараз відбувалася вимагала саме таких дій, я просто була у цьому впевнена. Наче хтось наказав мені робити саме так. До житла старої було зовсім небагато, буквально три зупинки маршрутки, тому я вирішила подолати цей шлях пішки. Хвилин за п’ятнадцять я уже стояла перед дверима. Тільки-но зібравшись натиснути на дзвінок, як двері раптово відчинились і добра з вигляду старенька промовила з порогу:
- Заходь дитинко, я чекала на тебе.
Побачивши мій скептичний погляд, вона добавила:
- Відкрий свою свідомість для непізнаного, воно посеред нас, і заходь скоріше, чого стоїш у порозі.
Я була здивована, та послухала стареньку і зайшла у квартиру. Ще вчора, я би ніколи такого не зробила і не повірила б ні слову, сказаному бабкою, але сьогодні пріоритети змінились кардинально, дійсно наче світогляд розширився, залишивши місце для чогось невідомого.
- Сідай ось тут, - сказала старенька, показуючи рукою на диван, - я знаю чого ти прийшла, дай-но сюди свою руку. Не бійся, я не кусаюся. По правді я думала, що ти відвідаєш мене швидше, та у цьому я помилилася, значить у тобі значно менше страху, ніж думалося.
Звідки вона це все знала, про мій страх, що я повинна була прийти? І чи дійсно вона зможе допомогти мені у ситуації такого характеру. З долею скептицизму я хоч і злякано але протягнула старенькій руку, бо ж саме за цим сюди і прийшла, тож потрібно відкинути всі сумніви і забобони та прийняти незрозуміле.
Бабуся присіла біля мене та взяла за руку.
- Очисти свою свідомість, перестань хвилюватися, відчуй, як калатає твоє серце. Призупини його, відкрий свій розум для мене, не бійся, нічого не станеться.
Старенька сиділа, тримала мене за руку і дивилась у очі. Пристально, наче свердлила поглядом, пробираючись у глибини мозку. Перед очима пробігали картинки, немовби хтось спеціально викликав їх з пам’яті. Скільки так тривало, я не можу сказати, можливо лиш кілька миттєвостей, хоча пробігла ціла вічність.
Я сиділа, і старенька здається забирала від мене усю тривогу та переживання, на душі ставало тепло та спокійно. Немов генеруючи тепло зі своїх долонь, що наповнювало моє тіло, водночас наділяло заспокійливим ефектом.
Та нічого не вічно, так і ці миті повинні закінчитися. І воно так і сталося.
- Потрібно знайти попередніх мешканців квартири, у якій ти живеш, тоді все стане на свої місця. І нічого не бійся, тобі ніхто не спричинить шкоди. Просто сміло дій. Майбутнє у твоїх руках. І знай, що надприродне посеред нас і його не потрібно цуратися, воно частинка кожного з нас. Ці діти яких ти бачила, всього лиш не заспокоєні душі. Вони не заподіють шкоди, вони налякані не менше ніж ти. Просто зроби так як я тобі кажу і все налагодиться.
Бабуся глянула на мене і посміхнулася.
- А тепер іди, мені більше нічого тобі сказати, - відповіла вона, показуючи мені на вихід, - я всього лиш провідник між світами. Вирішити все тобі прийдеться самотужки.
Я не вчулася, як опинилась на вулиці, при чому на півдорозі додому. Якось все так просто сталося, що й не зрозуміло. Та чим більше для мене було невідомого, тим краще я усвідомлювала, що світ не тільки матеріальний, духовне і надприродне також мають місце поруч з нами, при чому їх позиція можливо й більша ніж самого фізичного. Я відкрила для себе нові горизонти, безкраї простори непізнаного, що вже не здавалося дитячими вигадками, чи страшилками біля костра. Значить всі історії, що ми колись переказували чи чули у дитинстві, або зараз, мають якесь підгрунття, вірогідність, що це не просто вигадки чиєїсь хворої фантазії, виросли у сотні разів, по крайній мірі для мене.
Декілька хвилин і я уже заходила у квартиру, за роздумами час проходить швидко і непомітно. Батькам сказала, що ходила на ранкову пробіжку, щоб не викликати підозр і лишніх запитань, котрі могли породити нові невідомі у цьому і так заплутаному рівнянні.
Соломійка сиділа на підлозі у кімнати і мило гралася, без зайвих догадок я зрозуміла, що вона не сама. Та вирішила не тривожити їх, тож пішла на кухню, просто, щоб щось перекусити. Довго там не затримуючись, зібрала і сказавши всім, що у мене справи в університеті вийшла з квартири. Намилилась я переговорити з комендантом нашого будинку, щоб витягнути з неї хоч якусь інформацію про минулих мешканців квартири.
Як завжди її не було на місці. Ще та загадкова пані, вона знала все і про всіх, але про неї ніхто нічого не знав, така собі примарна жіночка, яка могла появитися і зникнути у любий момент, коли ти цього зовсім не чекаєш. Але то у неї робота така.
Ось і зараз, коли потрібна то чомусь на місці її не було, заглянувши у кабінку, де у жіночки був свій так би мовити кабінет, на столі стояла чашка чаю, судячи з пари, що піднімалася над нею, навіть не володіючи сильними дедуктивними здібностями можна було здогадатися, що відійшла вона зовсім недавно, а так, як напій ще зовсім не надпитий, то можливо і повернеться незабаром.
І справді довго чекати не довелося. Тучна жінка, якраз стандартний образ коменданта, плавно пливла у моєму напрямку, мов вантажна баржа, пересуваючись на своїх ногах, що більше походили на дві колоди. Вона як ніхто підходила на цю посаду.
- Пані Галино, а я до вас, - прощебетала я, стараючись виразити у своїх словах, якнайбільше поваги, щоб задобрити коменданта.
- Що тобі, знову хтось затопив, - простогнала вона, плюхаючись у крісло.
Достоїнством її було знання комп’ютера, правда воно обмежувалося косинкою і пасьянсом, які жінка цілий день розкладала на моніторі від нудьги. Так і зараз, краєм ока кинувши на монітор, я замітила, серйозний розклад.
- Та ні, я зовсім по іншому питанню. Хотіла дізнатися, хто жив у нашій квартирі до того, як туди переїхали ми.
- Цього я тобі сказати не можу, - відповіла тучна жінка, клікнувши декілька разів мишкою, щоб змінити розклад гри. – Таку інформацію розголошувати не можна, так гласить кодекс. Йди, не стій тут.
- Пані Галино, але мені дуже треба, - проскиглила я, - відступіть від кодексу, і скажіть будь ласка.
Правда я одного не вловила, який то у комендантів кодекс такий. Кодекс честі, чи що.
- Я два рази не повторюю, ніяких даний про попередніх жителів ти не получиш, йди, давай, не мозоль мені очі.
Одне я зрозуміла точно, з цієї розмови, потрібно обирати зовсім інший підхід, бо такими прямими методами її не візьмеш. Тож я розвернулася і таки пішла. Піднімаючись сходами на свій поверх, я ще обдумувала, деякі варіанти, хоча була впевнена, що самий дієвий, як завжди самий стандартний. Зайшовши у квартиру, я сказала, що забула якісь там конспекти і попрямувала до своєї кімнати.
Мала продовжувала гратись ляльками на підлозі, мило щебечучи сама з собою, хоч тепер я знала, що все зовсім не так.
- Що там,- запитала я, ніби й ні про що.
Соломійка усміхнулася, глянула на мене і сказала:
- Андрійко з Марійкою кажуть, що дуже щасливі, що нарешті знають свої імена.
Я також посміхнулася, хоч і трохи збентежено.
- Ми граємось, нам дуже весело, сідай гратись з нами.
Я хоч і трохи спішила, та водночас, щось скерувало моїми діями і я присіла на підлогу біля Соломійки. Раптом моїм тілом промайнуло тепло, я відчула чужу присутність, хоч у кімнаті і далі фізично залишалось тільки нас двоє. Та розум посилав сигнали, що це не так, що не варто покладатися на зір. Потрібно осягнути вище, чим можуть дати нам фізичні відчуття.
- І у що ви граєтесь? - запитала я.
- Ми граємось у школу, - радісно відповіла Соломійка, - я вчителька, ви будете моїми учнями. І так в нас урок математики. Відповідати піде Андрійко. Скільки буде шість плюс три?
Я сиділа і просто дивилась, як Соломійка розмовляє з повітрям, дивлячись у простір, хоч я й розуміла, що там по ідеї щось є, але очі малювали зовсім іншу картину. Якщо б хтось інший побачив це збоку, то можливо, прийшлося би викликати швидку допомогу.
- Не правильно, - Сказала Соломійка до невидимого співрозмовника, - ну чому ти такий неуважний, на наступний урок підготуйся краще. Тітка Аня, скільки буде шість плюс три?
Я відповіла на запитання. І так ми побавились десь з годину часу, я відповідала на питання, інколи відповідали наші невидимі співрозмовники, тоді їх чула і зріла тільки мала, я ж сиділа збоку, продовжуючи відчувати надприродну, нематеріальну присутність у кімнаті, але й дальше нічого не бачачи.
Що ж сталося такого, що ці душі дітей такі не заспокоєні, що вони не можуть покинути цей світ, змушені блукати між фізичним і духовним, не знаючи спокою.
- Тітка Аня, чому ти їх не бачиш, - запитала мене племінниця.
Це питання витягнуло мене з моїх роздумів, повернувши у реальність.
- Не знаю, - відповіла я, а по щоці скотилася сльоза, раптово мене окутало почуття жалості і переживань. Такі зміни настрою були не притаманними для мене раніше, але тепер все змінилося. – я б хотіла, я бачила їх лише раз.
- Обійми їх, вони ж тебе обіймають, - сказала мала.
- Не можу, я не знаю, як. – розридалася я.
Соломійка підповзла до мене, взяла за руку і зробила так, наче я когось обіймаю, притулившись збоку. І так я просиділа поки у мене не затекли руки. Та почуття жалості і переживань пропало раптово, як і появилося. І я зрозуміла, що ми зв’язані на більш високому рівні, ніж прості поняття притаманні людству. Ми споріднені на рівні почуттів. Що відчувають вони, це ж саме починаю переживати я. Ось чому відколи переїхавши до нової квартири було стільки боязні, безсонних ночей і переживань. Все це проекція дитячих жалів і страхів.
Мені уже було пора йти, не потрібно затягувати, я вхопила гроші з тумбочки і накинувши куртку вискочила з квартири, промчавшись сходами, повз кабінку коменданта, я вискочила надвір, направившись до найближчого магазину.
Прошмигнувши по рядах, я знайшла те, що мені було потрібно, розрахувалася на касі і помчала назад додому.
Спинившись біла коменданта, включивши усю свою харизму, та вручивши їй пакунок з коньяком і шоколадкою я таки вивідала хто проживав раніше у моїй квартирі, і навіть уповаючи на мою щедрість вона повідала мені нову адресу цієї ж самої сім’ї.
Було прийнято рішення їхати туди без затримок, немає чого відкладати на потім. Тож я сівши у маршрутку налаштовувалася на розмову із тими людьми, було важко, адже я нічого про них не знала, і розглядала різні варіанти, розвитку подій.
Не гаючи часу, вискочивши з маршрутки я попрямувала по вказаній адресі, перескакуючи через три сходини, добралася до четвертого поверху. На дверях, була саме та цифра, що й у адресі. Тож я натиснула на дзвінок, з нетерпінням очікуючи відповіді.
Двері відчинила дівчина приблизно мого віку.
- Вам кого, - запитала вона?
- Вибачте, що турбую, але я проживаю у квартирі, де раніше жили ви, і сталась одна дуже дивна річ?
Раптом дівчина опустила голову, в її очах появилися ноти страху, я б навіть сказала, що ціла гама негативних почуттів змінилась на її обличчю, лише за долю секунди, від здивування до всеосяжного жаху.
- Ні тільки не вони, - прокричала вона хватаючись за голову, - скільки можна, залиште мене в спокою.
Вона закрила двері, просто перед моїм обличчям, і скільки я не дзвонила у дзвінок, уже ніхто не відкривав. А з квартири долинали приглушені крики і стогони дівчини.
- Залиште мене… Згиньте… Що вам від мене треба…
Зрозумівши, що мене уже ніхто не впустить, я розвернулась і у здивуванні, не меншому, чим була до усієї цієї ситуації попрямувала геть.
Додому я приповзла знесилена, наче цілий день розвантажувала вагони, тож зразу завалилася у ліжко, щоб трохи відпочити. Заснула.
Прокинулась уже пізнім вечором. Мама, тато і Соломійка дивились телевізор, тож мене ніхто не турбував, давши відпочити.
З голови ніяк не йшли перелякані крики дівчини, що з нею таке. Таємниць стало ще більше ніж було до того. Але ж стара ворожка казала, що все вирішиться.
Побувши трохи з рідними я знову лягла спати і знаєте, це був самий міцний сон за весь час перебування у цій квартирі. Проснувшись аж по десятій, і відчуваючи себе повністю відпочившою, я вирішила ще раз піти до тієї дівчини і таки розставити всі крапки над «і».
Я знову стояла перед дверима. Та рука так і не піднімалась, щоб натиснути на дзвінок. Наче, відчуваючи, що нічого доброго мене не чекає. Але потрібно було все вирішити, розуміючи, що у мене спаде тягар з плечей. Хоча я здогадувалася, що примарних дітей у моїй квартирі уже немає, але тоді куди вони поділися і як це все пов’язано. Коли ж нарешті прийде кінець загадкам. Переборовши миттєві сумніви я щосили вдавила кнопку дзвінка. Роздався звук, потім поспішні кроки. Двері відчинилися. На порозі появилася немолода жінка, приблизно років моєї мами, вона здивовано подивилась на мене і запитала:
- Чого вам?
- - Вибачте, я вчора приходила, двері відчиняла молода дівчина, я б хотіла з нею поговорити.
Очі жінки спалахнули несамовитим пекельним вогнем, її обличчя перекосила гримаса ненависті і неймовірної жаги помсти.
- Так це ти проклята відьмо. Це ти довела мою дитину до такого. Ти привела їх у мій дім.
Вона вискочила на сходову клітку, захлопнувши за собою двері. По її погляду я зрозуміла, що потрібно швидко забиратись, інакше, можливо доведеться залишитись без волосся.
- Ми змушені були переїхати, щоб позбутись цих жахіть. А ти знову привела їх у наш дім, вони не були бажаними ще тоді, п’ять років тому. А тепер ти зруйнувала життя моїй дочці. Вона овоч. Більше її по іншому не назвеш. Вони знищили її, звели з розуму. Це ти винна.
І тут до мене нарешті дійшло, де мій мозок був раніше, Ось що зв’язувало ці всі події у одне. Заблукалі душі, котрим колись не дали ввійти у цей світ, котрим закрита дорога й до іншого, вони просто хотіли до мами. Вони не знали, чому? Що спонукало її вчинкам? Чому їм не дали жити. Їх не сприйняв ні один світ, застряглі між ними вони страждали, ці страждання наче через проектор підсвідомості передавалися мені, бо я була одного віку з їх псевдоматір’ю. Вони бачили у мені її. Вони просто хотіли прощення. Їх потрібно було відпустити.
- Ти зруйнувала життя моїй дочці. Ти перетворила її на божевільну. Забирайся відьма. Забирайся, бо я тебе знищу.
Гнів був некерований. Жінка не усвідомлювала, що говорить. А я уже спускалася сходами до виходу, услід мені лунали прокльони.
- Ти зруйнувала життя моїй дочці. Ти зруйнувала життя моїй дочці.
Наостанок я повернулась, глянула їй у очі в промовила:
- Це ви зруйнували її життя. А поруч із тим іще два. Це ви відьма.
Я вийшла і більше не поверталась. Життя налагодилося моментально. Все стало на свої місця, більше не було тривоги і переживань, тепер я спала спокійно і раділа кожному дню. Та ці прокльони ще довго звучали у голові далеким відголоском минулого.
ID:
742997
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.07.2017 23:35:05
© дата внесення змiн: 21.07.2017 23:35:05
автор: Володимир Ухач
Вкажіть причину вашої скарги
|
