Бхагават твою Ґіту!
Жереш і жереш,
Все нудьгуєш і сушиш копита,
Не живеш, а гниєш!
Не дивис'як бугай на пюпітр -
Руш мерщій до містечка Чере́ш,
Почекай, поживи, поки літо,
А як літо присуне до меж -
Відшукай, що Еолом* зарито
На тамтешній горі Бульденеж**.
Небо-миша повзе з того світу,
Де засоняне поле без меж,
Наповзає на гору дощами пролиту,
Ту, куди ти ідеш.
Скам'янілі дерева і квіти
На туманній горі Бульденеж.
В логовині, від вітру закритій,
Помирає самотня черешня.
Від часів неоліту
Мандрували без меж
Давнозвісні еллінські кобіти,
І Еол молодий з ними теж.
Континентів долаючи плити,
Він дістався гори на ім'я Бульденеж
І зостався тут жити,
І місто Чере́ш
Збудували Еол і кобіти.
Там рясніли важкі чорнокорі черешні,
Було чого їсти і пити,
Хочеш - спиш, або їж, або п'єш,
І були всі щасливі, як діти,
О, добра гора Бульденеж!
Туманами зранку сповита,
А вдень - наче морем пливеш
І зробили собі з надміцного граніту,
Із того, що де схочеш - береш,
Велетенське глибоке корито,
І збирали медові черешні туди
Еол і незмінні кобіти.
В тому суслі - як міфи не брешуть -
Вони п'янко любились, відкрито,
І солодкі тіла без гріха, без одеж
Спочивали у затінках сито
На щасливій горі Бульденеж,
І здавалось, довіку те літо.
Не довіку, авжеж...
Була серед інших кобіта,
Що похапцем не розбереш -
Чи сумом укрита,
Чи місто Чере́ш
Не збуджує в ній апетиту.
Розваги в солодкій черешні
І квіти у косу завиту
Були їй байдужі - бентежив
Еол спрагле серце кобіти -
Зчорніло воно від ревнивих пожеж.
На схилі останнього літа
Дозорні побачили з веж -
Ген лютує самотня кобіта,
Рубає і валить, і палить черешні,
І навпіл розбито священне корито,
Затягло все димом від справжніх пожеж,
І спузою чорною вкрита
Нещасна гора Бульденеж.
"Ти, юродива з Кріту!
Що ти верзеш!?
Нащо вдіяла шкоду кориту?
Нащо рубиш і валиш, і палиш черешні?
Як ми будемо жити, і їсти, і пити
На порожній горі Бульденеж?!"
То Еол, влізши в свиту,
Гучно гримає з веж,
І до неї біжить та хапає за пасма кобіту,
І мечем, промовляючи "Зараз ти вмреш!"
Б'є у серце, і кидає вбиту,
І останнє, що чує Еол і кортеж:
"Ніяка...я... тобі... не... кобіта...
Мене звати ФІЛІЯ***... Філія... еге ж..."
Схаменувся Еол та відкинув меча,
І схилився до мертвого тіла,
І завив, наче звір, так, що чорна гора
В мить від жаху, як сніг побіліла.
І відтоді вона Бульденеж,
А до того була просто - Біла.
Так не може, щоб літо довіку цвіло,
Щоб солодко і просто до скону було,
Щоб людина з птахами літала,
Так запізно Еол про життя міркував,
І в сльозах і журбі поруч він поховав,
Меч і ту, що насправді кохала,
Ось під цю, що вціліла, черешню,
На докору собі і на смуток прийдешнім,
На горі Бульденеж у містечка Чере́ш,
Де посіли і зникли Еол і кобіти
За казкових часів неоліту.
* - Вітер
** - снігова куля
*** - Кохання
ID:
741697
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 12.07.2017 14:45:42
© дата внесення змiн: 21.07.2017 11:36:57
автор: Лісник
Вкажіть причину вашої скарги
|