Всесвіту начхати… Він не хоче знати,
Скільки довгих років у сирій й глибокій
Ямі безнадії мушу я снувати
Між буденних й сірих днів згубивши спокій.
Всесвіту начхати, де я мушу спати,
Чи я їв щось зранку сидячи на ґанку,
Як утамувати страх в пітьмі в кімнаті,
Чи клювать я буду на брехні приманку.
Всесвіту начхати, як там мої тато
Й мама, чи їм зараз поміч якась треба.
Всесвіту начхати, чи я буду мати
Понад головою мирне синє небо…
Скільки ще чекати, щоб до мене в хату
Смерть зайшла з фатою і мене без бою
Обняла, мов мати, закувала в лати
Й віддала навіки Всесвіту рукою…
Так питань багато Всесвіту задати
Хочу до нестями мудрими словами.
Скільки ще стріляти злих думок гармати
Будуть? Я втомився довгими роками
Сенс життя шкати, краще запитати
Всесвіт, бо він знає, що для нас є раєм…
Скільки ще чекати, доки пелехатий
Всесвіт мене візьме й понад небокраєм
Полетить зі мною, а тоді назавжди,
Розчинившись в зорях, всю мою свідомість
У собі сховає, і частинку правди
Я тоді дізнаюсь, але невагомість
Змусить все забути і переродитись
У новому тілі, щоб на синьобілі
Хмари й жовте сонце з захватом дивитись
Все життя й сидіти в ямі почорнілій…
