Ти бачив, як небо стає значно глибшим
У вересні раннім, ще теплим та гожім?
В оцій Хризантемі, - єдиної квітки
Вдача жіноча з небом осені схожа.
Вона відцвітає, все більше і більше;
Все глибші є зморшки на шиї, на щоках.
Її рання осінь в любові ще глибша,
Ще більш в своїй силі дзвінка і висока.
Ти бачив, як ниви віддавши врожаї,
Готуються взимку до березня спати?
Зростивши, дітей у політ проводжає,
Не знає спочинку голубонька-мати.
Всі дні у турботах за щастя дорослих:
Хоч чимось для них стати в поміч ще прагне.
Ще ніби й сама на бадилля не схожа
Та щастя для неї уже недосяжне.
Вони вже воркують у власних гніздечках,
Малих пташенят до бабусі приводять…
За звичкою, навіть не знайдуть словечка,
Що люблять її… якось так вже виходить.
У ночі осінні, чи ночі зимові
Самотньої жінки безсоння жахливе
Нагадує їй про труди надпудові,
Життя особисте таке нещасливе…
Стрічались такі, що із нею хотіли
Розірвані в юності нитки зв'язати,
Та кращі літа наче цвіт облетіли
І серцем не зважилась знов зав’язати.
А ті, хто був любим, отрутою зради,
Дурманом наркоти кохання згубили.
Від них тільки діти лишились як радість
Зневіра глуха та надірвані сили!
Ото тільки й щастя коли пташенята
Розкриють крилята назустріч бабусі
І сяють любов’ю ясні оченята,
Мов Сонця тепло, незіпсовані душі!
Ото тільки й щастя… а я ні до чого
Дивлюсь на цю квітку та гірко зітхаю
Цвіте Хризантема не знати й для кого
І зовсім не вірить у те, що кохаю! 03.05.2019
...трепетна й зворушлива Ваша любов, Петре! 
