— Мамо, вгадай, хто стоїть за спиною,
Очі заплющ! Не впізнаєш довіку!
— Може, це грається котик зі мною?
Лапки так м’яко затисли повіки.
— Ні, це не котик! Ну ти й насмішила!
Добре...ну добре подумай, матусю...
— Може, це той, в кого хвостик, як шило?
Звісно, ти — мишка! Я ж так їх боюся!
— Ні! Я не мишка, не зайчик, не рибка,
Не пташеня-гороб‘я-жовторотик,
Ще я не сонечко і не хмаринка
Та й не пір‘їнка, не квітка, не котик!
Ніжно щоки доторкнулась щокою
І опустились тоненькі зап‘ястя:
— Глянь...подивися, хто перед тобою...
Знов не впізнала...Це ж я — твоє щастя!.
