« Два кольори, мої два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба...»
Д. Павличко
І
Мене взяли у люди навесні,
коли цвіли барвінки й первоцвіти.
Шляхи у небо слалися мені
погонами по золотій блакиті.
У пам'яті – як брату дарував
свою жовто-блакитну вишиванку
і як на гімнастерку поміняв
полатану на проводи куфайку.
І помінялось мирне небуття
на ати-бати й бойові ракети
нікому невідомого бійця –
редактора настінної газети.
Летіли дні веселі і сумні.
Забулося армійське пережите,
коли кортіло іноді мені
по жовтому виводити блакитне.
Бувало, що і серп, і молоток
світилися палітрою цією
і політрук мій «бойовий листок»
іменував за це ґаліматьєю.
Були резони плюнути на це,
та іноді доходило ночами,
яку заразу бачу у лице
і застую якими кольорами.
ІІ
Не раз на шило мило я міняв
при виборі і хобі, і професій,
і находу, у суєті репресій,
коли ось-ось і обійме удав,
аби не задушили, я тікав
і, слава Богу, невідомий пресі.
По ходу актів п’єси і подій
не «усікла» тоді совкова ера
пародії малого піонера,
що я антипартійний лиходій
і є у біографії моїй
невидимими тінями Бандера.
Вони й у негативі не чужі
на фото проявлялися і наче
підпільно натякали, – небораче,
не відрікайся, – і на цій межі
заякорився тризуб у душі,
а в серці декорації козачі.
ІІІ
Усе стікає в течію років,
то водами Славути, то Дунаю...
але ніщо даремно не минає.
У небі є багато кольорів,
але коли блакитний майорів,
у пам’яті і жовтий виринає.
................................................
Іду додому. Світло у вікні
ще тугою пронизує фіранку
і перше, що я бачу на стіні –
у рушнику себе і вишиванку.
Буває й досі чую уві сні
ночами, вечорами, на світанку:
«сорочку мати вишила мені...»,
що замінила латану куфайку.
Ой, кольори мої, два кольори
далекої юначої пори,
коли у небі ще літали круки...
мої найперші радощі і муки:
блакитний – квінтесенція жури,
а жовтий – уособлення розлуки.
З Новим роком Вас, Ігоре!
