|
Турбіна Ніка :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
ЖИТТЯ ЯК ЧЕРНЕТКА. РІК ТОМУ ЗАГИНУЛА НІКА ТУРБІНА
За все життя я нікому не заздрила так, як цій дівчинці.
Мені було сім років, а їй — цілих вісім. Я жила в Сімферополі, а вона — в Ялті, біля моря. Про неї писали в газетах, її весь час — принаймні мені так здавалося — показували по телевізору. Говорили, що вона пише геніальні вірші. Казали, що... Загалом, говорили про неї тоді занадто багато. На мій семирічний погляд — набагато більше, ніж слід.
Дитячі почуття набагато стійкіші, ніж заведено вважати. Я так і не зустрілася з Нікою Турбіною «вживу», але не випускала її з поля зору. Ось кокетливий підліток із іще живими, хоч і якимись надірваними мріями про зоряне майбутнє... Гарна дівчина з прокуреним голосом і втраченими ілюзіями... Втомлена жінка без віку й без блокнота з віршами... Чи варто говорити, що заздрити їй я вже перестала дуже давно.
А тоді, у свої сім, у розпал Нікіної слави, я одного разу сунула цікавого носа в знайдений на столі незакінчений матусин лист, адресований до редакції «Советской культуры», із проханням переслати матері Ніки Турбіної. Уже не пам’ятаю, що саме — ще тоді! — писала моя мама, найделікатніша жінка, котра ніколи й нікого не повчала, як жити. Загальний зміст листа (здається, так і не відправленого) був такий: «Що ж ви робите з дитиною?! Як вона зможе жити далі?..»
Початок
Її коротка двадцятисемирічна біографія вже сьогодні не існує в незаперечному, «канонічному» варіанті. Не збігаються дати, факти, адресати звинувачень... Одні з учасників її долі відмовляються від жодних коментарів, інші надто категоричні, третім не вистачає щирості. Дехто з претендентів на близьке знайомство з Нікою каже, що не можна повністю приймати за чисту монету й те, що вона розповідала про себе сама...
Що ж, спробуємо. Жила-була дівчинка. Гарна, мрійлива, хвороблива. Через напади бронхіальної астми не могла спати — а безсонними ночами приходили вірші. Мама й бабуся записували короткі рядки у рваному ритмі, із огріхами проти версифікації, але з приголомшливим, недитячим емоційним жаром і трагізмом.
Пізніше Нікина бабуся не без кокетування розповідала, що радилася тоді з лікарями: як зробити, аби дитина не писала вірші? Але реально робилося прямо протилежне: вірші Ніки наполегливо давали читати відпочиваючим у Ялті літераторам, і один із них — сам Юліан Семенов — перейнявся. Потім, уже в Москві, Ніку взяв під опіку метр Євген Євтушенко: «Із моєї точки зору, у наявності найрідкісніше явище, а можливо, диво: восьмирічний поет».
Її слава почалася з добірки віршів у «Комсомольськой правде» з передмовою Юліана Семенова. А далі покотилося як снігова лавина: статті, інтерв’ю, теле- й радіопередачі, фестивалі, концертні поїздки разом із мамою й «дядьком Женею» Євтушенко... Про «феномен Ніки» говорила, здається, уся країна. Одні категорично не вірили, приписуючи авторство її «дорослих» віршів чи то мамі, нібито незреалізованій поетесі, чи то дідусеві Анатолію Ніканоркіну, «відомому кримському поету» (мені, кримчанці, не доводилося чути про нього поза контекстом його онуки). Інші, навпаки, запевняли, що Ніка напряму спілкується якщо не з Богом, то з вищим космічним розумом; а можливо, й сама — не з нашої Землі...
До десятиліття поетеси у видавництві «Молодая гвардия» вийшла її дебютна збірка «Черновик». «Назву цієї книжки, — писав у передмові Євтушенко, — ми вибрали разом із Нікою. Восьмирічна дитина в певному сенсі — це чернетка людини».
Не те що суперечливе — дуже небезпечне твердження. Майже індульгенція — хто зберігає чернетки?..
За «Черновик» Ніка Турбіна в 12 років одержала на поетичному фестивалі у Венеції «Золотого лева»; до неї цієї нагороди удостоївся лише один російський поет — Анна Ахматова. З Мариною Цвєтаєвою Ніку порівнювали ще раніше: у різний час вони навчалися в одній і тій самій ялтинській школі-гімназії. Асоціативний ряд у наявності... Утім, дядя Женя Євтушенко волів говорити про Ніку в чоловічому роді: «цей поет». Вони з’їздили вдвох до Америки, де на конференції в Колумбійському університеті літературознавці обговорювали техніку перекладу її віршів, а перекладали Ніку Турбіну на десятки мов світу.
Початок. Грандіозний початок...
Лихоліття
А потім галас навколо Ніки потихеньку вщух зовсім. Подеколи про неї ще можна було прочитати в газетній замітці; почути по радіо, як вона читає вірші своїм дивним голосом, що немов задихається; навіть побачити по телевізору. В одному з підліткових інтерв’ю вона розповіла, з яким задоволенням знімалася в кіно (картина «Це було біля моря» за участі Ніни Русланової), натякнула, що вступатиме у ВДІК. Повідомила про нову книжку, яку в 12 років принесла у видавництво, але там попросили почекати: мовляв, «у країні напряг з папером»...
Уже пізніше стало відомо, що саме в цей час мати Ніки вийшла заміж, народила другу доньку, назвала її зовсім просто — Маша, і вже нізащо не хотіла другого генія в родині. Що Ніка Турбіна переїхала до Москви, поближче до «дяді Жені», а той у певний момент зник із її життя, переставши відповідати на дзвінки й листи... І хто знає, як воно було насправді. Це чуже життя, яке ніхто не має права судити.
У середині 90-х я натрапила на інтерв’ю з абсолютно іншою Нікою. Гарною й порочною. Вона розповідала, як у шістнадцять років вийшла заміж за 76-літнього швейцарського психіатра — до речі, цілком дієздатного як чоловіка! — поїхала з ним у Лозанну, але довго там не витримала й утекла назад до Росії. Як не може через інтриги поновитися в Університеті культури. Як веде в Москві богемне життя, п’є й потрапляє ночами до міліцейського відділку. Говорила практично сленгом, місцями ненормативним. По-моєму, злегка рисувалася. Справляла враження самотньої, незрозумілої — але самодостатньої.
І ось у 97-му — повідомлення про її «падіння з п’ятого поверху». Найрізноманітніші журналістські інтерпретації: від «витрушувала килимок» — до «наводила останній аргумент у суперечці». Більшість схилялася до того, що це була спроба самогубства; згадували, що Ніка й раніше різала вени тощо. Писали, ніби вона залишилася інвалідом, не змогла більше ходити...
Останній раз ми побачили її живою в спецпроекті Анатолія Борсюка «Ніка Турбіна: історія польоту». Фільм мав хороші відгуки і, здається, якийсь фестивальний приз; не знаю, мені не сподобалося. Сухий монтаж архівних записів 1982 і 1995 років плюс новий, 2000-го. Усе це разом виглядало якщо й історією польоту — то «не нагору, а вниз». А точніше — історією краху. Без будь-якої надії на відродження.
26-річна Ніка, слава Богу, більш-менш нормально рухалася, хоча сильно розповніла й виглядала вже не розбещеною красунею, а просто стомленою жінкою невизначеного віку, останні сили котрої спрямовані на боротьбу з побутом і безгрошів’ям. Навдивовижу спокійна порівняно з записом 95-го. Розумна, приваблива в гіркій самоіронії, — але якась згасла, байдужа до себе самої.
Анатолій Борсюк говорив, що цим фільмом хотів би привернути увагу до долі Ніки Турбіної: раптом знайдуться люди, котрі їй допоможуть? Напевно, він був щирий. Але не розумію, навіщо знадобився ну абсолютно необов’язковий кадр, де вона криє матом свого собаку, котрий з’їв ковбасу, — епатаж, «правда життя»? А на епізод, у якому Ніка намагається й не може пригадати свої нові вірші, посилалися потім у всіх публікаціях після трагедії. Як підтвердження вердикту: поетом Ніка Турбіна давно вже не була.
Кінець?
1989 року у видавництві «Дом» при радянському Дитячому фонді імені В.Леніна все-таки вийшла друга книжка Ніки Турбіної. Але її ніхто не помітив. Сьогодні мало кому взагалі відомо про існування цієї збірки, а ті, хто тримав її в руках, відзиваються вельми скептично. «Там я знайшов мало нового. Це була вже не Ніка Турбіна...» (В’ячеслав Лашук, поет, автор перекладів віршів Турбіної на українську мову). «Ніку так замучили й оглушили славою й рекламою, що до шістнадцяти-сімнадцяти років поет у Ніці помер — їй уже нічого було сказати» (Євген Бунімович, літератор, класний керівник Ніки в старших класах).
Проте університетська викладачка Турбіної Альона Галич стверджує, що Ніка й останніми роками постійно писала вірші. Нерозбірливим почерком, на будь-яких клаптиках паперу. Про існування кількох сотень неопублікованих віршів доньки говорить і мати Ніки Майя Анатоліївна. Сама Ніка також в усіх інтерв’ю запевняла, що продовжує писати. Ось лише пам’ять погіршала через алкоголь... і блокнот із віршами кудись зник.
Можна не вірити. І, якщо незабаром спливе рукопис «невідомої Турбіної», ніщо не завадить оголосити його містифікацією, — скоріш за все, так воно і станеться. А можливо, ці рядки, якщо вони й були, справді не витримували жодного порівняння з тими, заримованими «восьмирічним поетом»... Або ж стали безкінечним самоповтором — але вже без права знижки на вік? Тут можливі лише припущення, і не більше.
Як можна лише припускати, що ж трапилося рік тому, 11 травня 2002-го. Знову падіння з п’ятого поверху — цього разу останнє. Як повідомляли ЗМІ, самогубство. Але свідки запевняють: перед тим як зірватися, жінка чіплялася за підвіконня, звала на допомогу… На цій підставі було дано дозвіл відправити похорон над Нікою в церкві. Альона Галич у самогубство не вірить категорично, за її наполяганням порушено кримінальну справу за фактом смерті Турбіної. Нещасний випадок? Чи — не випадок?..
Так чи інакше, трагедія Ніки Турбіної знову привернула увагу до її долі й поезії. А ще — до доль усіх дітей-вундеркіндів, повальна мода на котрих у СРСР припала на 80-ті роки. Дітей, чиї імена вже нікому ні про що не говорять. Які свого часу стали точкою докладання інтересів як конкретно взятих дорослих — батьків або викладачів із непомірними амбіціями, — так і Системи в цілому... Та країна потребувала розрекламованих дитячих талантів. Як, між іншим, має величезну потребу в них і наша нинішня країна, з останніх сил витворюючи свій позитивний імідж на міжнародній арені. Мабуть, обмаль матеріальних ресурсів для їхньої розкрутки на державному рівні, а бажання — воно є...
Хоча, здавалося б, давно відомо, що ажіотаж і галас навколо дитини неодмінно скалічать її психіку. Дитину з сильним типом нервової системи зроблять самовдоволеним і манірним егоїстом. А зі слабким — а саме такі, тендітні й ранимі, переважна більшість талановитих людей, — здатні зламати взагалі. Але хто замислюватиметься про дитяче майбутнє, коли йдеться про дорослі, вагомі й сьогохвилинні інтереси?
А з іншого боку, що робити, якщо ваша дитина справді унікально талановита? Переконувати її, що вона — така, як усі? Ніяк не сприяти просуванню її таланту, а якщо раптом випаде шанс ззовні — відбиватися від слави руками й ногами? Навряд чи вона коли-небудь подякує вам за це. Тим більше що в дорослому житті шанс може більше й не випасти.
Складно...
А можливо, усе набагато простіше. Можна — допомагати, відкривати, сприяти. Не можна зраджувати. Не можна не любити того, хто не може жити без любові.
…Велика спокуса закінчити статтю віршами Ніки Турбіної. В її «Черновике» можна знайти рядки для будь-якого фіналу: трагічного, пронизливого, докірливого, пророчого й навіть оптимістичного. Але знову і знову цитувати рядки, написані восьмирічною дівчинкою, — значить визнати, що дорослого поета Ніки Турбіної ніколи не існувало.
А раптом?..
Яна ДУБИНЯНСЬКА
"ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ" - № 17 (442) 8 — 16 травня 2003
|
