|
Нечерда Борис :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Наприкінці недольоту
Юрiй АНДРУХОВИЧ, «День»
У другій половині вісімдесятих, коли ми в нашому поколінні почали знайомитись і навзаєм обнюхуватися в передчутті Великих Змін, Нечерда постав як один зі знаків порозуміння чи, краще сказати, один із розпізнавальних знаків.
Наскільки мені відомо, він у ті роки писав (якщо взагалі щось писав) уже майже винятково прозу, найчастіше детективну і, як стверджують самовидці-міфологи, писав її на парі. Це був для нього, вельми небайдужого до авантюр та рекордів, такий своєрідний спорт.
І ось я знову тримаю в руках його поетичну збірку, випущену одеським видавництвом «АстроПринт». На жаль, її назва більше, ніж просто підсумкова: «Остання книга». На жаль, вона посмертна. На жаль, саме так назвав її сам автор, який для свого прощання зі світом обрав чи не найхимерніший спосіб мовлення — поезію. Той самий спосіб, у який він колись цей світ привітав.
«Для багатьох друзів я вже вмер. Щойно був, а допіру немає», — так починається «Остання книга». «Через декілька літ закінчиться мій недоліт до мети, до судьби і до N, що єдину й любив», — це вже з одного з прикінцевих віршів. Присмак недалекої смерті, спазматичне відчуття наближення до прірви (чи, може, навпаки — відчуття того, як прірва наближається-йде до тебе) створюють особливо пронизливу атмосферу цієї справді останньої книги. Вона про те, що у християнстві називають останніми речами. Вона писана вже на межі, й тому наскрізь екзистенційна. Я не знаю чогось подібного в українській поезії, хоча справа не в цьому — я можу загалом погано її, українську поезію, знати. А справа в тому, що будь-яке істинно поетичне явище мусить залишати це враження унікальності: я не знаю чогось подібного. Справа також у тому, що от укотре пішов, як у нас кажуть задля красного слівця, «у вічність» дуже недооцінений поет.
Пригадую, що нелегкість для розуміння, шифрованість, еліптичність — ця вища математика метафор (відбиток фізики на ліриці) асоціювала Нечерду в моїй недосвідченій системі уявлень не з українським шістдесятництвом, а радше з російським. Пам'ятаю, як він терзав форму — до ритміки треба було звикати, з першого прочитання вірш ніколи не давався, обов'язково на якомусь кострубатому вузлі спіткнешся. Щодо рим, то він викручував їх без найменшого жалю, часто залишаючи тільки натяки на співзвуччя. Пам'ятаю також, як дратували раптові вияви «партійності», «громадянської позиції» чи просто «правовірності» в його тодішній поезії — тим помітніші й разючіші, що вельми рідкісні, не порівняти з багатьма куди активнішими ровесниками, нині національними героями.
«Остання книга» — це той самий, впізнаваний, вірний своєму радикальному письму Нечерда. Але водночас це інший Нечерда — очищений, звільнений від колись «обов'язкових програм», до краю, до решти відвертий, відкритий життю й відкритий смерті, а отже, відкритий усім вимірам буття. Це Нечерда мінус цензура, в тому числі й самоцензура, Нечерда, помножений на свободу. Це жорсткий і часом дуже брутальний Нечерда, джазово-сленговий Нечерда. Нечерда-бітник, що понад усе прагне встигнути докохати останніх жінок, догуляти останню осінь, допити останні краплі вина з бомжами на звалищах. І разом з тим це просвітлений, обличчям розвернутий до Бога і «вдячний жаскому життю» Нечерда, це втілена ясність, котра приходить на останньому порозі. Ясність, після якої нарешті нам, завжди запізнілим сучасникам, стає зрозуміло, якого великого поета втрачено. Чи все-таки знайдено?
Я не хочу вживати затертого в літературних дискусіях поняття «сповідь», завжди профанованого поза його канонічним сенсом. Тим більше — не хочу й не маю права творити солодкаво-повчальний образ розкаяного благодатного грішника. Йдеться про інше — про шанс віднайдення самого себе, за який я завжди дякуватиму нашому недоброму часові.
№33, вівторок, 23 лютого 1999
|
