Прочитаний :  155
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ЗАЛЬЦБУРҐ
Константинополь, Неаполь і Зальцбурґ —
це найкращі міста у світі.
Александер фон Гумбольт
(Напис на Монашій горі в Зальцбурґу)
З нових бараків, що на передмісті
сховалися за давній монастир,
щодня опівдні група гімназистів
верталася в життя буйного вир,
щоб юним сміхом, гамором і свистом
міщанський заколочувати мир.
Та молоді те вибачити треба,
коли в душі у неї простір неба.
Від ваготи і зошитів і книг
у не одного вже зігнулась спина,
але думки підшиті вітром в них,
як і плащі — морозові на кпини!
Вони в серцях серед скитання лих
вирощували клаптик батьківщини
і, мов мандрівний київський спудей,
учились жити від чужих людей.
У місті, що дало тепло притулку,
для них, мов скарб, захована краса.
Їх радість бігла у старі провулки,
їх спів орлом летів під небеса
і, хоч усіх їх хвилювала булка
та мрією здавалась ковбаса —
то, заспокоївши як-небудь голод,
вони свій захват сіяли навколо.
Бо молодість сміється і в журбі,
на молодість усякий має право:
і в кам’яній, і в атомній добі
весна життя один лиш раз ласкава —
лиш в юності дозволено тобі
сміятися безумно і лукаво!
Тому це не провина і не гріх,
мов виклик, кидати юнацький сміх.
В гурті такому, що не знає втоми,
що сніг і холод — рухом переміг,
що в світлі ліхтаря товстенні томи
читає поночі, шукаючи доріг,
куди веде щасливий сонця промінь,
що в серце іскрою іздавна ліг —
в гурті такому молодість крилату
виходила я вперше зустрічати.
***
Коли душа у тебе повна мрій
і на дні серця ти — живий романтик,
то, дивлячись на небосхил вгорі,
немов чудний прочитуєш роман ти
про зір світи в космічнім пустирі
та відчуваєш, не читавши Канта,
що й у тобі простий живе закон,
і що солодкий вічності полон.
Так я, бувало, як настане вечір,
ішла шукати зір і самоти,
і, щоб ніхто думок не заперечив,
сама любила над рікою йти,
і, заховавшись за каштанів плечі,
дивитись на осяяні мости,
і слухати ріки бурхливу повідь
та юної душі своєї сповідь.
Із замку сходив старовинний чар,
і скреготіли засуви у брамі,
і бачило замріяне дівча
в уяві давню метушню і гамір,
і воскресали лицар і вівчар,
що тут жили колись перед віками —
старі зальцбурзькі прадіди й діди,
що залишили ще живі сліди.
Старовину тут стереже в палаті
єпископських портретів довгий ряд;
камінні кулі і важкі гармати
ще від повстань селянських з башт зорять;
стоїть, мов вірний свідок, домик ката,
а в замку — збір твердих його знарядь …
Коли ідеш вузькими вуличками,
історією дише кожний камінь.
За мрією незримою услід
пройду, було, усе середньовіччя,
і, попри Дом, де Єдерманів слід —
закон життя, не видиво сценічне! —
іду у вулиці вузькім руслі,
де зупинилась непомітно вічність:
серед музейних тут живе задух
музики-ґенія безсмертний дух.
Прадавній город музикою повен,
як фортепіано. Доторком мистця,
ця музика божественної мови
веде до щастя стужені серця.
Чи є пророк, що вмів би, як Бетговен,
підносити людину до Творця?
При вуличці, де не пройде й кароца,
вродився Вольфґанґ Амадеус Моцарт.
***
Як шість годин продзвонять дзиґарі,
коли вечірні стихнуть Ґльокеншпіле,
я на Монашій жду тебе горі
у тужньому, осінньому похміллі,
там, де руїни й дерева старі
вартують мрій, що нам лиш зрозумілі:
цим деревам, цим друзям мій поклін:
тут слухали зітхання поколінь.
Цвіте кохання, мов червоні буки,
горять, мов туга, клени золоті,
спадає в безвість серце від розлуки,
мов лист, що вчора з вітром лопотів —
близька до болю ця солодка мука
п’янкій від дожидання самоті!
Я над усе люблю зальцбурзьку осінь,
як вітер в серце тугу з гір приносить.
… Скотилось сонце із стрімких узбіч,
вже вечір тіні на стежину клонить,
ось-ось розстелить чорну скатерть ніч …
— Тебе ж вечірній присмерк не заслонить:
тобі пречистий ранок сяє з віч,
і сонце щастя у твоїй долоні.
Ідеш назустріч радісний, стрункий,
нові життя розкрити сторінки.
Майбутнього встає фата-морґана
приманлива, таємна і проста …
Та скепсис вчить не вірити омані,
і сумнів до дівочих мрій пристав:
востаннє наче, ще палкіш, коханий,
мої цілуєш очі та уста —
і знаю я, як ти мене пригорнеш,
що молоде кохання — неповторне.
Для нас сьогоднішній прекрасний день!
(Ах, чом не можна зупинити миті?)
Щасливе завтра, може, і не жде —
вчорашнє ж стало вже далеким мітом.
Кохай, шалій же, серце молоде,
ніколи так не будеш вже любити!
Несе нас захват молодих зухвальств,
мов Штравсовий головокружний вальс.
***
О, місто музики й старовини,
о, любе місто юності моєї!
Я попрошу колись ще: відчини
свої привітні, затишні алеї!
Бо я тужу тобою восени,
бо я тужу, як сон повіки склеїть
і спогадом в душі розквітне знов
прекрасна юність і палка любов.
1954
|
|
