Погожий день кричить у вікна,
Вриваєсь синява крізь скло...
Мов, цвинтарна плита гранітна
Безжалісно в підлоги дно
Втопила.
Не хочу бачити нічого:
Ні сонця, ні людей, ні світ...
Зростуся з ложем, лиха мого
Ніхто не взнає... Наче в сіть
Впіймала ти мене, Афіно,
І прямо в серце мчить стріла,
Останній подих, -- і твоєю
Навік уже моя душа...
Застигла кров, не б'ється серце,
Я -- мрець живий, що невмира.
Забудь тебе, хоч не вернешся,
Не зміг. О, спопели до тла,
Свароже, тіло бездиханне, прошу!
Не вилікувать вже мене ніяк!
Нестерпний біль стискає груди;
Змією думка заповза,
Зжирає мозок, ллє отруту,
І через очі витіка.
Згасаю, гасну, кам'янію,
Іскра остання догара.
Люблю тебе, і не жалію...
Та з вітром злилися слова.
01.01.2018
