Ще рани не зажи́ли під бинтами,
Болить рука якої вже нема.
Хтось крок зробив залізними ногами,
А в когось вся у шрамах голова.
Ще віра жевріє в братерство, перемогу,
Хоч давлять сльози близьких, та дітей.
Жмені пігулок стримують тривогу,
Шкода лише не змінюють людей.
Душа тріпоче, б’ється мов метелик,
То молитов благає, то страждань.
Змішались сни про хлопців «невеселих»,
Яких везуть до місця поховань.
Одних на смерть, а інших на заміну,
Хтось у полоні гасне, мов свіча.
Міняють їх людину на людину,
Ми кусень сала… а нам два хряща.
Цілують землю, в прапор загорнувшись,
В очах бездонних сліз уже нема.
Змінилися, коли жаданних рук торкнувшись,
Зі смерті возродилася весна.
Тут горе, сльози, пекло і благання,
Немає неба і земля горить…
А поряд ті, хто здійснюють бажання,
І можуть на стражданнях заробить.
Мільярди вкрав, мільйоном не вдавився,
А ми все просимо:- Подайте на штани.
Ніхто за зло у нас не розплатився…
Такі реалії сучасної війни.
12.02.25р. Олександр Степан.
гарний вірш про біль нашого народу.
Дякую за увагу і відгук!
