— Нарешті, Весно, знову ти прийшла,
П'янких наливши келих ароматів!
В твоїх обіймах вип'ю їх до дна,
Занурившись у спогади крилаті.
— Однак і ти, Панянко, пригадай
Про гіркоту щорічної розлуки.
Тебе завжди́ любила аж за край!
Тоді ще не літали чорні круки.
Вже котрий рік ненависна війна
Обпалює твої квітучі крила.
А ти, напрочуд юна й чарівна,
Життю даруєш райдужні вітрила.
Квітуєш знов, усупереч вітрам,
Шафраново-фіалковим намистом.
— Додай частинку радості і нам
В часи, сповиті смутком лиховісним.
— Заварімо з тобою, люба, чай
З надій на мирне небо у зеніті.
— Лише прошу тебе, не поспішай
На чужину незвідану летіти.
Зустрітися нарешті нам дано
І байдуже, що кружать заметілі.
Краси твоєї стелиться панно́
По змерзлій ще землі і занімілій.
— Дай, Веснонько, тебе я обійму,
— Твої ланіти приголублю, мила!
Люблю тебе квітучу й дощову
Адже життю даруєш ти вітрила.
03.03.2025 Л. Сахмак (Л. Сахарук-Маковей)
