Сто літ, сто зим, і так багато весен,
Без ліку днів я вдома не була.
Сьогодні тугу я свою принесла
У рідний край, до рідного села.
Я ненадовго - вибач рідна хато!
Я так хотіла, але не могла.
Мене вже не чекають мама й тато,
І стежка до порогу заросла.
Зайшла, стою...не знаю, що й казати,
Аж наче чую рідні голоси.
Обплакала усі куточки хати,
Обцілувала вікна й образи.
Втираю сльози, не скажу нікому,
Бо й так відомо кожному і всім,
Чому не повертаюся додому,
Чого блукаю у краю чужім.
Не я одна, а нас таких багато,
Розніс по світу лютий смерч війни.
За кожним з нас сумує рідна хата,
З надією очікує весни.
Вона ж настане, прилетить, прилине,
Її несуть лелеки на крилі.
А я тобі вклоняюсь, Україно,
З повагою - до самої землі!
Бо ти найкраща, мужня і єдина,
Тобі судилась доля непроста...
І визнав ще раз світ, що Україна,
Нескорена, незламна і свята.
@ Марія Зубрій