Відсміялись дощі, відболіли сніги,
І відплакали роси пречисті.
Ці похилені стіни - не мають снаги,
А хатинки як зсунуті вниз береги,
Ничиї, мов обтрушене листя.
Відгоріли для них золотаві зірки,
В небесами освяченій кузні,
Їх, сліпих і німих, доглядають круки́,
Їх навідує спомин, давки́й і гіркий,
З блекото́ю насіння, у лузі.
Від*яріло вже й сонце для мертвих осель,
де провіяні долі крізь сито:
Ні хрестин, ні весіль, ні сльози, ні пісень
І процесія навіть труни не несе
На забутий, знеболений цвинтар.
Лиш буяє у хащах гірка бузина,
Де змагалися ластівок хо́ри.
Де кохання несла вишиванка- весна,
Там ячить над руїнами чорна стіна,
Як летючий голандець над морем.
