***
Я тримаю в долонях
травнево- смарагдовий степ,
Цю колиску вітрів,
цю обитель настоїв та зілля,
Він пригадує сни
і наспівує думу про те,
Як пішли в небуття
гордовиті сарматські весілля.
За верстою верста-
Тут ішли каравани купців
І просили богів,
Вберегти їх у холод і спеку,
Щоб здолати цей шлях,
Серед трав і пахких чебреців,
Під сузір’ям Стожар -
доріже́ньку з варягів у греки.
Дмуть безжальні вітри:
суховій, степовик і борвій;
обпікає вуста
їхнє дихання спрагле й гаряче,
а на ранок впаде
росяниста сльозинка з-під вій,
волелюбство степів – то і є, попри все,
наша вдача.
