ВСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО РИМИ…
«…більш, ніж будь-яке інше мистецтво –
поезія залишається душею нації,
таємницею її неповторності, її святая святих»
Джон Фаулз
Живемо у дивні й незрозрозумілі часи, – впевнені, що схопили Бога за бороду, дуже часто поводимо себе як «временщики» на цій землі, але якась незрозуміла самим внутрішня туга змушує нас час від часу забувати про погоню за матеріяльними благами, й ми несподівано для себе самих починаємо писати вірші…
Поезія сьогодні перебуває «під домашнім арештом». Її майже не читають, про неї не говорять, а окремих її творців прославляють, як правило після смерти. Однак, майже усі в певні періоди свого життя пробували писати чи й далі крадькома пишуть вірші.
Для багатьох писання віршів видається такою собі забаганкою, грою, якої може навчитися будь-хто. А все тому, що плутають світ, який розпирає тебе, із інформацією, якій не можеш дати ради.
Чому у нас такий інтерес викликають люди культури, – кіноактори, письменники, художники, музиканти? Видається дивним, ми не знаємо їхньої творчости, не дуже слідкуємо за нею, але із задоволенням пліткуємо про їхнє особисте життя-буття. А ще, коли додається присмак інтриги: той пияк, інший многоженець, та розпусниця, ще хтось наркоман, а ось та лесбійка… О, як ми таке любимо тоді. Чому? Пояснюється все просто. Це задоволення нашого внутрішнього «его»: повторити їхню творчість ми не можемо, але зате повторити недоліки і збочення творчих людей, – запросто. І тоді виходить, що творча людина аж ніяка не яскрава особистість, а така, як і ми, їсть, п’є, бігає за жінками, одне слово, – нашого поля ягода…
Засилля інформації без відбору, інтернетозація суспільства перетворює нас не в автентиків і творців , а в мисливців за сурогатом. Побільше набратися поверхової інформації, аби не помітили твого невігластва в елементарних речах…
Поезія сьогодні перебралася із бібліотек і літературних салонів в інтернетівські клуби. Якщо зважити, що сучасна поезія поволи забирається із вулиць в академічні установи, де припадає порохами, то така зміна функціонування аж ніяк не виглядає поганою. Можливо, це одна із можливостей втримати поезію у сфері людських почуттів і почувань, не дати
їй перетворитися у механічний додаток до життя. Аби не трапилося такого, що через якихось років сто самої поезії не буде. Але залишиться Музей Поезії. І якийсь столітній дідусь, останній із могікан, розказуватиме байки про якусь там поезію, яку, виявляється, наші предки уміли писати…
Антологіями сьогодні нікого не здивуєш. Не здивуєш також нікого відсутністю антологій. Час такий, що все сприймаємо за гру, несерйозність. Але те, що запропонував Юрій Височанський, видавець із Івано-Франківська, – про інші іпостасі нашого промотора скромно промовчу, – виглядає на сміливий і нахабний експеримент, до якого ніхто ще додумався на українських теренах. Про інші не знаю, але що мені до інших теренів?!.
Юрій запропонував видати антологію поетичних творів, які друкуються на інтернетівському сайті «Поетичний клуб». У своїй основі – це аматорська поезія. Люди не є професіоналами. Принаймні, більшість із них. Живуть, люблять, ненавидять, страждають, радіють, – все це називається банально-просто – життям…
Не все рівноцінно у цій антології. Але йшлося не про поетичну Касталію. Ішлося про потребу поетичного, яка живе в кожній людині, але не кожна людина уміє у собі відчути його, а ще менше уміє визволити оцей невгамовний поетичний дух із клітки людського тіла.
Не хотів, аби склалося враження, що читачеві вкотре пропонується сурогат. Ні. Несподівано для себе читач відкриє справжні паростки поезії у зовсім непрофесійних літераторів. Бо поезія – це не тільки формальне уміння. Поезія – це спрага чистої джерельної води. У багатьох добірках її можна відчути.
Не хочу називати імен поетів, вірші яких мені сподобалися. Бо поезія – інтимне прочитання і сприйняття. Але у багатьох добірках проривається власна інтонація. А вміння інтонувати, – це уміння докричатися до стіни байдужости, яку вимуровує чи у якій живе більшість із нас.
Людей пересичених, «тяжко вумних» (за Паньком Кулішем) ця антологія розчарує. Людей, які відкриті до незатертого поетичного пошуку, ця книга поверне у часи дивні й незрозумілі, – часи, коли поезія ще жила у серцях людей, а в Музеях демонстрували воскові фігури неандертальців. Аби не сталося так, що років через …надцять демонструватимуться у Музеях наші опудала,порожні, мов вулей зимою, ми йдемо до читача із цією книгою, де Поезія живе не у формі золотих злитків, а у Серці й Крові людей, які не забули про свого пращура Ікара…
ID:
151983
Рубрика: Інше
дата надходження: 26.10.2009 13:09:28
© дата внесення змiн: 26.10.2009 13:09:28
автор: Pokyrys
Вкажіть причину вашої скарги
|
