Подивись на свою руку,
зазирни у диво-всесвіт,
затримай в собі цю думку -
і почуєш срібний плескіт.
Та вони все вислизають…
Раз, - і більше не впіймаєш
відчуття́, що осяяють
та ідуть. Ти пам'ятаєш
ті, інакші наші роки,
що в ночах сліпих блукають?
Незакінчені дороги
знов про себе нагадають.
Змінюючись в круговерті
так безглуздо і… змістовно.
Ці осяяння відверті,
хоч й накреслені умовно.
А тому́ ця нескінченність
і гнітить і надихає.
Інших вимірів належність
непокоїть, поглинає.
