Слава загиблим воїнам не в ідолопоклонстві
Мертвим обеліскам, а в любові до їх дітей –
Живих свідків шляхетності, чи мерзотності влади!
За обрій зубастих лісів,
За жаром обпечені хмари,
Скотилось Світило часів,
Згубивши всі променів чари.
За ним, вечорниця-зоря,
Пурпурнії склавши вітрила,
Пірнула, немов у моря,
У хащі пекельного вира.
Прямо з верхівок лісів,
Відьми-хмарини верзуться. . .
Кодло рогатих бісів –
Крутяться, смерчем несуться!
А попід лісом, де шлях виринає,
В зелені світло-зоря,
Вогнище з тінями відблиском грає,
Пестить теплом Кобзаря.
Чорні, патлаті, лапаті дуби –
Колом його обступили.
Слухають пісню нічної доби,
Та від негоди прикрили.
Сивий Кобзар попід дубом,
Кобзу обняв і голосить сливе,
Губи тремтять попід чубом,
Біль з душі пісней пливе. . .
Більш, як піввіку скінчилась війна,
З німцем – фашистськой ордою.
З марева хлопчик блідий виплива,
Не може змиритись з бідою. . .
З думками про батька спати ляга
І ранком душа його ниє.
То серце з жалем і надією сприйма,
Як інші обнімають батька шию. . !
Ось, Перемоги День – велике свято.
І радощі людей переповняють край.
Пісні співають, витанцьовують завзято,
Хто з пекла перенісся прямо в Рай!
Кругом лунає: татко, татко, тату. . .
А серце хлопчика, від болю, аж щимить!
І йде, мерщій, в жебрацьку сіру хату,
Йому, хоч трішки того свята, хоч на мить!
У хаті тій: і тиша, і печаль гнітюча,
Голівку хлопчика до себе притулили.
А вибухи гармат, й салют квітучий,
В риданнях відчаю і горя потонули. . !
А матір – офіцерові вдова,
Батрачить в комуністів до півночі.
Після роботи денної, дітей їх сповива,
Проплакала свої, так безпорадні, очі.
О, батько рідний! Коли б бачив ти,
Твою сім»ю шанує як вітчизна!
Життя своє зумів би зберегти,
Не тліла б над сім»єю чорна тризна!
Ще молодий, у боротьбі з фашизмом,
Життя, ціною смерті, ти зберіг.
Упевнений так був – не викине вітчизна,
Сім»ю на смітники, на самовиживання, за поріг!
Та дзуськи! «Мали, те що мали». . .
Фронтовиків загиблих сім»ї в нищиті.
Їх діти хліба все життя не доїдали,
А обеліски скрізь стояли «золоті».
Післявоєнний рік, пекельний сорок сьомий –
Голодомору рідний відголосок.
Так добре хлопчику-безбатченку знайомий,
Половою зсушила що і душу й мозок!
Хоч обеліски по усій землі стоять,
Слова, на них, то пустодзвони влади!
По сім»ях воїнів загиблих не болять
Їх голови, розпухшії від вади!
Роки життя, вітри як, пролетіли.
У згадках-маревах все яв»ю проплива. . .
Сивий Кобзар, з обличчям сполотнілим,
У струнах кобзи душу відчува.
Життя його – то здобрене коріння.
Як наслідок – усе, що навкруги:
Це і ліси, й споруди, і дозвілля,
І, ваші владо, вивчені уми!
Як тим, фронтовиків загиблих, дітям у дитинстві,
Тепер, вже побілівши старцям у віках,
Немає грошей в української вітчизни –
Стареньким трударям – хай гинуть в смітниках!
Нема поваги владі України,
Де золотом вимірюють посади!
Не ненька-то, що до людини серцем лине,
А мачуха, не дасть що їм поради!
Самозакоханії свині живуть сито.
Бач, грошей із казни понатягали!
Не схуднути аби, як відберуть «корито»,
Бо черево, як бочки,розкохали!
Дітей і старість отаким не довіряйте!
Як старая Європа, зборюйте всі вади.
Бо «демократи-казнокради», на увазі майте,
В Європу вас загонять з голим задом!
ID:
178776
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 20.03.2010 19:24:12
© дата внесення змiн: 20.03.2010 19:24:12
автор: Артур Седой
Вкажіть причину вашої скарги
|
