Матусе, рідненька! Царство тобі Небесне
за твою мужність, щирість і любов до людини,
що ти пронесла крізь тортури, знущання сталінського
режиму. . .
Весна 1947 року видалася щирою на водопілля. Луги, поля, села потерпали від підтоплення, але ще більшою бідою був голод, що костлявою рукою смерті зашморгнувся на горлі трудової людини. . .
Чорнобровий місяць, наче зацікавившись чимось, виглянув з-за велетенської хмари. Заглянув за невеличкі хатинки, що наче крадькома притулилися на краю урвища, яке виблискувало у місячному сяйві своїми темно-мідними смугами щойно змитого глею. Його погляд гайнув стрімкою стежинкою по безмежному просторі води, який починався десь у глибині прірви біля крайньої хатинки і пропадав у невидимій чорній далечині.
Золотиста доріжка промінчика місяця пробігла до лісу, що похмуро, розпливчатою стрічкою плив по цьому безкрайньому простору води. Потім, виблискуючи на хвилях бурхливого безкраю, чкурнув далі по весняному водопіллю, наче шукав і не міг знайти чим розважитись.
Раптом його погляд зупинився на краю селища Баранівки, з якого виповзала чорною гадюкою дорога підтоплена водою. Від поривів сердитого вітру, вона гойдалася і здавалося повзла, занурюючись у море весняної повіні. . .
Дві постаті – одна жіноча, а друга дитини - стояли на тій дорозі, що вела від Баранівки до Великої Чернеччини. То була голодна весна 1947 року. . .
Матір і син, у нехитрій одежині, зупинились вагаючись, що робити? Йти далі, чи повернутися додому? Попереду дорога, залитая водою, зловісно виблискувала у місячному сяйві. Підвивання вітру та хлюпотіння води наганяло страх у серця мандрівників. . .
1 Мамо, я боюсь, - шепотіло хлоп»я. Його серденько тремтіло від жахливої картини, що постала перед дитячими оченятами.
2 Мамо, повернемося додому, - не говорить, а видихає повітря з душі хлопчик.
У матері на очах сльози безвихіддя та безнадії, а в душі думки . . .
- Що робити? Дома не крихітки хліба, а вже кілька днів не було чого їсти. . .Та як пройти, дорога вся залита водою. . .
Катерина промовила до сина,
2 Ходімо, рідненький, там родичі, там щось дадуть попоїсти. . .
Матір і син рушили вперед у невідомість, хлюпаючи по воді та здригаючись від кожного стороннього шелесту, від кожного сплеску води.Взуття промокло, в ногах почала хлюпати вода, вони зупинилися.
Поки розмірковували що робити, побачили наближаючихся назустріч, два яскравих вогника. То зникаючи, то знов з»являючись в темряві, мов очі грайливого котика, вони все ближче наближались. Нарешті перед мандрівниками, осліпивши очі, зупинилась вантажівка. Не вилізаючи з кабіни, водій промовив до Катерини,
3 Куди йдете? Там вся дорога залита водою. Пішки не пройти. Сідайте, підвезу до міста.
Робити було нічого і Катерина з сином прийняли пропозицію водія.
Вже сидячи в козубі вантажівки, обнявшись, кожен з них думав свою думку, у кожного в голові вихорем кружляли вони і віддаляли їх від суворої дійсності.
Двигун монотонно підвивав, автомобіль повільно, перевалюючись мов качка, рухався у напрямку міста Суми. Катерина вся полинула у спогади. . .
Йшов 1942 рік. . .
Вечоріло. Сонце, потопаючи за обрієм, виплиснуло останні промінчики і зникло, залишивши його жевріти яскравим багряним жаром.
Буде мабудь вітряно завтра, подумала Катерина, зачиняючи двері помешкання своєї зовиці Поліни. Вона йшла до своєї оселі, а в голові проносилися думки, що робити завтра?
Сьогодні, коли вони з Поліною брали на маслозаводі сироватку, що німці дозволяли брати безкоштовно, серед людей розповсюджувалась чутка - німецька комендатура складає списки молодих жінок та хлопчаків для відправки у Німеччину. Ще казали, що дітей будуть відправляти окремо від матерів.
4 Що робити? Що таки робити? –
Мов молотком била в мозок страшна звістка. Катерина миттю збігла на ганок, відчинила двері і ввійшла в хату. Дмитрик сидів на полу і грався іграшками.
5 Мамо, а коли ми будемо їсти, - спитав він, піднявши на Катерину свої блакино-сірі оченята.
6 Зараз Дмитрику, я приготую картопельки. На ось попий трішки сироватки, поки я зварю картопельку, -
Відповіла Катерина.
7 Треба тільки розпалити грубку, пограйся трішки, -
Сказала вона і побігла в повітку набрати дров. Потім начистила картоплі і поставила в каструлі варити на грубку. Потім схопила відра і побігла до колонки набрати води.
Колонка стояла на другому кінці вулиці Шевченка біля Тресту ресторанів, приблизно 150 м. Набравши води, Катерина, важко похитуючись, під тяжістю ноші пішла до хати. Відра були важкі, обривали руки , але треба було скоріше йти , бо Дмитрик був один вдома, а на грубочці варилася картопля. Мало що прийде в голівку п»ятирічному хлопчику.
Вже не відчуваючи рук, Катерина добігла до хати, відкрила двері і, слава Богу, все було гаразд. Вона підбігла до грубки, відкрила дверцята і підкинула дровець.Вогонь запалав веселіше і в каструлі забулькала закипаючи вода. Торкаючи віделкою картоплю, Катерина сказала,
- скоро вже звариться, хвилин за п»ять.
Вона налила водою чайник і поставила гріти його на чавунну площину грубки.
8 зараз вже будемо їсти мій рідненький хлопчику, - клопоталась Катря, розбираючи ліжко, яке стояло метрів за два від печі.
Ще через кілька хвилин картопля була готова і матір з сином сіли до столу. Картоплю їли цілою, трішки «підмастивши» олією. З часом, на грубочці, підстрибуючи від пару, почала стукати кришечка чайника. Катря налила окріпу в чашки і положила по грудочці цукру.
- пий синку, а завтра підемо до Чернеччини до тітки Мотрі. Поживемо у неї, щоби німці не відправили нас до Німеччини, - сказала Катря.
Повечерявши, чим Бог дав, матір з сином лягли спати.
Почало розвиднятися. Сонечко, ще не зійшовши, випустило, поперед себе, свої грайливі промінчики, які (то ховаючись, то вистрибуючи з-за хмаринок) виводили дивовижний танок, заворожуючи погляд.
Катерина проснулась від легенького поштовху. То Дмитрик, зпросоння повертаючись, штовхнув її. Вона подивилась на годинника, було біля п»ятої години ранку.
9 треба вставати, - подумала вона і відкинувши тінь дрімоти, зіскочила з ліжка. Одним рухом глянула в дзеркальце, що притулилося біля вхідних дверей, підбігла до умивальника, освіжила обличчя холодною водою, легенько пробігла гребінчиком по волоссях і почала готуватись у дорогу на Чернеччину. Воно і готувати було нічого, та всеж не на один день збиралася вона, от і гадала, щож таки взяти з собою? Та і як зустрінуть родичі, теж не давала спокою думка.
10 Будь, що буде, - думала Катерина, - Візьму літню одежину собі та Дмитрику, бо і йти далеко, і багато на собі не понесеш.
Вона розбудила Дмитрика легеньким доторком руки, тихенько промовляючи, до нього, ласкавим шепітом.
11 Мамочко, а що вже треба вставати, - промовив зпросоння хлопчик, ще з закритими очима. Він повернувся на другий бік і продовжував спати солодким сном.
Катерина стояла біля ліжка. ЇЇ зажурені очі з великою тугою і відчаєм дивилися на голодну дитину, що зібгнувшись клубочком, солодко посопувала у ві сні.
12 Може ще хай поспить трішечки, - подумала вона та разом рішуче відкинула промайнувшу думку, почала будити сина , легенько торкаючись його худенького плечика, та тихенько промовляючи до нього.
13 Вставай синку, треба йти. Лихі люди задумали чорну справу, хочуть розлучити нас з тобою і відправити прислуговувати німецьким панам.
Катерина взяла сонного хлопчика на руки, поставила на ніжки, тримаючи за плечі, підвела до умивальника і хлюпнула де-кілька разів в його обличчя, потім промокнувши рушничком, скаазала,
14 Ну що Дмитрику, проснувся? – запитала вона лагідно, торкаючись до його голівки та пестуючи біляве кучеряве волоссячко, що великими колечками-спіралями спадало на плечі.
15 Так, мамочко, я вже не сплю, - промовив хлопчик, міцно обійнявши матір і дихаючи їй в обличча.
На дворі вже зовсім розвиднилося. За вікном, з повітки сусідів-євреїв співали півні та кудкудахкали кури. На банях Іллінської церкви, що була поруч з будинком, виблискувала золота покрівля. Грайливі сонячні промінчики, сліплячи очі, заглядали у віконце і, наче, кликали погратися разом.
Гарна погода трохи покращила настрій Катрі. Вона взяла обидві ручки хлопчика, зтулила їх разом, поцілувала маленькі пальчики.
16 ну от і добре! Весело сказала вона, - ходімо , мій любий, до родичів у Чернеччину.Хтось та прийме нас на де-який час, а там Бог допоможе.
Від Іллінської церкви до Чернеччини відстань складала приблизно 12 км. Катерина дорогу знала добре, бо сама була родом відтіль. Але з сином добиратись буде важко, маленький він ще.
17 Та нічого, - думала вона, - будемо йти та відпочивати по дорозі. Зараз тепло та може хто підвезе на підводі, їдучи з базару.
На дзвінниці церкви задзвонили до ранкової служби, треба було скоріше рушати.
Катря взяла в одну руку кошіль з одежиною, в другу – ручку сина і вирушила в дорогу.
Дорога до В. Чернеччини
Ранок 23 червня був теплим , барвистим.На сході вже розпалила свої обрії красуня-зоренька.З розпечених жаром хмарин, злетіли до небес тисячі вогняних спис. Їх промінчики весело стрибали по росяних стежинках, виблискуючи грайливими діамантами та сліплячи очі мандрівникам.
Катерина з сином минули місто, пройшли хатинку-музей А.П.Чехова і вийшли до мосту через річку Псел, який з»єднував Суми з селищем Лука. Біля мосту, недалече був
кар»єр, де видобували крейду і від того навкруги все було білим від пилу крейди.
По мосту їхали підводи, більш у напрямку міста. Люди везли на базар в Суми городину, картоплю, птицю,молоко.З міста везли меблі, що вимінювали на харчі.Стояв гомін, все навкруги гоготіло, крякало, квоктало начеб-то і не було війни.
Пройшовши дерев»яний міст, мандрівники повернули праворуч дорогою, що вела через луг селища Луки до Баранівки. Сонце стояло високо, було тепло і пахло різнотрав»ям, бур»янами та свіжістю, що зливалася од річки Псел та залитих, ще весною, повінню невеличких озерець та ярків. Усе навкруги цвіло різнобарвистими кольорами, дзвеніло, гуділо, цвірінькало, стрикотіло, зливаючись в єдиний камерний оркестр. То мешканці цього цікавого куточку довкілля, незважаючи на лиходійство, що завдавали навкруги людиноподібні істоти, вели своє нехитре, дароване Божою Благодаттю, життя.
Зійшовши з дороги на лугову стежинку, Катерина з сином опинилась на нескінченному, барвистому килимі, що простягаючись десь далеко до обрію, весь миготів в очах. Запахи цього Земного Раю буяли ароматами такої сили, що паморочилося в голові, а майоріння квітів зливалося в якусь дивну не то картину, не то простір-шлях, що вів кудись у невизначену далеч, прямо до сонця!Хотілося впасти на цю красу, обняти її і злитися з нею разом в єдинім єстві. . .
Пройшовши ще з километр, Катерина зупинилася.
18 Дмитрику, ти втомився? Давай відпочинемо, а потім рушимо далі,- звернулася вона до сина. Потім розстелила невеличку ковдру і вони спочатку сіли, а потім розляглися на цьому Божому райському килимі різнотрав»я і з насолодою стали дихати п»янящими запахами, що розливалися по всьому повітряному просторі.
Катерина дивилася на сина, який з цікавістю розглядав усе живе, що літало, повзало навкруги, потім очі самі по собі закрилися і вона занурилася у спогади. . .
Де ти зараз ,мій любий, мій коханий? Забрали у нас тебе вороги люті.
Немає від тебе ніякої звісточки.Чи живий ти? Ти мабудь думаєш, що ми кудись виїхали з Сум, а воно бач як буває. . .
Ми одержали від тебе атестат на гроші, щоби виїхати з Сум, але коли я прийшла до військкомату, то вже всі вояки повтікали. Ще багато жінок так і не отримали гроші на дорогу. От і лишилися ми з твоїм синочком у ворога в полоні. Хто тепер нам допоможе?
Коханий мій Сашко, наш будинок розбомбили. Німецька бомба влучила прямо в наше помешкання. Нам дали кімнатку невеличку , десь 16 квадратних метри з грубкою прямо в цій кімнаті. Меблі, що в нас були, виміняли на харчі, залишилися тільки ліжко, стіл, дзеркало
та стільці. З дровами зимою було дуже важко. Палили забори, старі стільці та різний мотлох. Цю зиму пережили, наступну – то вже як бог дасть. . .
19 Мамо, мамо, - почувся голос Дмитрика, - я хочу водички.
Катерина, від несподіванки, здригнулась, відкрила очі і, ще невідійшовши від спогадів, немогла зрозуміти зразу, чого хоче син. Та отямившись сказала,
- Так, так синочку, зараз відкрию пляшечку і поп»ємо водички.
Вона налили води і подала сину.
20 пий, мій любий, ще трохи відпочинемо і підемо швидше, бо після обіду буде дуже гаряче сонце і важко буде йти.
Напившись води, Дмитрик знов почав гратись, а Катерина поринула у спогади. . .
. . . Ось ранок 1938 року. Дмитрику було трохи більше семи місяців. Сашко пішов рибалити на Псел біля текстильної фабрики (раніше стояла прямо на березі Псла, біля мосту). Це було його улюблене місце біля Харківського мосту. Від будинку, де вони жили було 10 хвилин ходи до цього місця.
Цього дня, Катерина зморившись від господарської роботи, розлютилась на чоловіка, що пішов рибалити та довго не повертався. Вона побігла до Псла і поламала всі вудки для
рибалки. Сашко тільки всміхнувся, та не сперечаючись, обняв її і поцілував...
Катерина зітхнула, отямилась від спогадів.
21 Скільки дурниць робила я тоді,- подумала вона.
22 Вернути би ті часи, ніколи б по пустощах не здіймала я галасу. Та на жаль час не повертається. . .
Катерина остаточно отямилася і звертаючись до Дмитрика, промовила,
23 Піднімайся синочку, треба рушати, бо буде спекотно йти.
Вони підвелися, катерина згорнула ковдрочку, влаштувала її разом з пляшечкою та кружечкою в кошіль і вони рушили далі в напрямку Чернеччини. Пройшовши ще хвилин сорок, вийшли на край селища Баранівка і на шлях до Чернеччини.
Праворуч було урвище з торфяниками. Воно знаходилось метрів за З0 від шляху. Там же починався ліс. Дерев тут було небагато, між ними поралися люди, вирізаючи лопатами прямокутні груддя, та розкладаючи їх на сонці сушити. То був торф – паливо
на зиму , або собі, або на продаж, чи в обмін на харчі.
Мандрівники йшли повз цей торфяник, дорога трішки піднімалася вгору і Дмитрик знову втомився.
24 Мамочко, я втомився,- промовив він до матері, - ніжки болять, ніби простогнав він.
25 Дивись синку, он попід шляхом стоїть кучерява берізка, там і перепочинемо,- сказала вона.
Вони підійшли до берізки, що густими пасмами, мов волосся у «дівки на виданні», прикривала від спеки тонколисту, мов шовкову траву. Катерина розстелила ковдрочку і сіла з Дмитриком відпочити.Хвилин через 20, проїзджаюча мимо підвода, зупинилась і вїзниця, що сидів на ній, спитав,
Далече йдете з хлоп»ятком? Якщо до Чернеччини, то сідайте, підвезу.
Катерина забрала речі, сіла з сином на підводу і вони поїхали.
Так, добродію, йдемо до родичів, - сказала вона.
26 хто ваші родичі і де вони мешкають? – спитав візниця, ласкаво поглядаючи на дитину, що мабудь йому сподобалась.
27 Та це і Мотря, хата якої стоїть на урвищі прірви біля кладовища, і Машталери, що живуть по вулиці Леніна 55, та і на Поповій є родичі. Ми Савченки і наша батьківщина зразу біля кладовища, що на початку села. Та тепер наша хата стала колгоспною бо у 1933 році батьки померли з голоду, а ми –діти, розбрелися по світу, хто куди. Брат Ваня пішов на заробітки і пропав. Кузьма брат поїхав на Донбас у шахти, а я пішла працювати в Суми у школу.
28 Так, тяжка вам дісталась доля, - сказав візниця і почухав потилицю.
Хвилин за 10 доїхали до хуторка Липняки.Це невеличке селище, десь 20 хатин. Шлях проходив повз нього. Людей не було видно, стояла якась насторожуюча тиша. Кобилка йшла розмірною ходою, мотаючи в такт головою. По обидві сторони шляху, зеленою огорожею, росли різні кущі, невеличкі дерева і все це потопало у будяках та різного виду рослинах невідомої, для мандрівників , назви. Трава і рослини сочно зеленим кольором приємно впливали на зір. В душі Катерини було спокійно і якесь, незрозуміле, почуття легкості, мов би вона пливла в якомусь мареві бірюзового нескінченого океану.
Крізь стрікотіння, дзижчання, гудіння комашиного оркестру, здалеку почулося якесь стороннє підвивання та гуркіт.Катерина разом здригнулася, прислухаючись до наближаючихся звуків.
29 Що це? Промовила вона, - мабудь німці. Дядьку зупиніться, ми сховаємося в кущах від лиха.
Візниця зупинив кобилу, Катерина з сином зіскочили з підводи і сховалися в кущах.
Візниця ліг на сіно, що було на возі, удаючи, ніби він спочиває. Через кілька хвилин з-за рогу шляху з»явився сіро-зелеий автофургон, який непоспішаючи наближався. Проїзджаючи мимо підводи, автомобіль зменшив швидкість. З ного почулася лайка і на «ламаній» російській мові питання,
- . . .русіш водка піл? Встань перед німецкий офіцер!
Візниця перелякано підвівся. Повз нього, не зупиняючись, їхав автофургон, в якому сиділи озброєні німецькі солдати і офіцер. Цей офіцер і звертався до візниці, наставивши на нього пістолет. Потім, звертаючись до солдатів, щось сказав їм на німецькій мові і вистрілив. Куля вдарила у землю біля підводи, німці зареготали і, набравши швидкість, автомобіль поїхав своєю дорогою.
Пройшло хвилин 10. Катерина обережно, відхиляючи гілки кущів, подивилася на підводу де, не рухаючись, сидів візниця.
30 сиди поки тут синку, - звернулася вона до Дмитрика,- Я тебе гукну, як все буде гаразд.
Катерина, обережно ступаючи, підійшла до візниці,
31 Як ви себе почуваете дядьку,- спитала вона.
Візниця сидів похмурий. Не дивлячись на Катерину, відповів,
32 Розважаються падлюки! Щоб їм руки повідсихали.
Пройшло ще хвилин з 10, Катерина позвала сина, вони сіли на підводу . Візниця вже "відійшов" від стресу, зліз з підводи, підійшов до кобили, погладив її, обнявши за голову.Так постоявши де-кілька хвилин, вернувся до підводи, сів і вони поїхали далі.
МОТРЯ
Сонце докотилося до самої верхівки неба.Була тиха, безхмарна денна спека. Все живе поховалося від сонячних променів. Кури і ті нехотя , поволі ходили по подвір»ї, скоса поглядаючи на півня,що теж, хоч і поволі, але все-таки гордовито піднявши свого хохлатого чубчика, щось квоктав дзьобаючи у купі пересохшого гною.
Частина подвір»я, що була ліворуч від воріт до клуні, була зайнята під город. Там як і у сусідів, була посаджена картопля, що рівненькими рядками, вже окучена, стояла в зеленім кольоровім вбранні і починала вкриватися квітами, де біленькими, де яскраво-барвистими квітами, від чого город здавався величезною клумбою, оточеною яскраво-жовтими брилями соняшників, що мов вартові охороняли її. Біля самих воріт частину городу займала альтанка, яка була обвита виноградною лозою, а біля неї стояла, вже вся в білому вбранні, бузина. Все це барвисте, квітчате цвітіння пахло чудовим трішки солодкувато-духняними запахами. Лоза вкривала альтанку своєю широколистою россю і в середині цієї дивовижно-казкової хатинки, було прохододно і затишно.
За невеличким столом, на дощечках-ослінчиках, що були споруджені навкруги столу, сиділа Мотря, сестра Катерини. Вона вже попоралась зранку і віпочивала тепер.
Поряд з нею сиділа її донька Інна і гралася лялькою.Мотря скинула хустинку і розкішне , густе, як сніп та чорне, як блискучий антрацит волосся розсипалося, попливло по плечах, мов водоспад гірського бурхливого потоку. Не прибираючи з обличча волосся, з нахиленою головою, Мотря сиділа так нерухаючись, обнявши голову руками.
33 Боже мій праведний! Щож ми будемо робити далі? Як жити? На цей рік ще є картопля на посадку, а на той рік? Треба виміняти на зерно, для курей, на одежину, обувку. Та і Катрі треба допомогти, бо вона, бідненька, зовсім вже охляла.
Де ти мій Степанко? Як там на фронті? Чи живий ше? – думки мов вихорі пролітали в голові, били залізними молотками.Ще трохи і Мотря не в змозі витримати емоційної напруги, схилила голову на столик і залилася гіркими сльозами спочатку тихо, а потім заголосила,здригаючись усією постаттю. . .
Наче крізь сон вона почула тоненький жалібний голосок , що звав її, десь здалека.Шось зворушливе і тендітне було в тих звуках, що пливли, мов марева, мов далекі дзвоники дзвінниці то наближаючись, то потопаючи десь у безкраї. . .
34 Мамочко, мамочко! – Вже гучніше долинуло до Мотрі.
Вона випрямилася, руками відкинула за спину волосся і вже отямившись, обняла донечку, яка ласкаво взявши її за руки, повторювала і повторювала одне однісіньке слово – мамочко. . .
35 Ну чого ти донечко? Нічого не сталося все добре, не плач. . . – говорила Мотря,
36 Механічно повторюючи свої слова, яких і сама не розуміла і не знала що сказати донечц1.
ЗУСТРІЧ
Сонце стояло вже прямо над головою. Навкруги розливалася млява, гнітуча тиша.Тіло стало мов вапно. Вії самі собою стулялися, тягнуло до сну.
Підвода, на якій Катерина їхала з сином, як качка перехиляючись з боку на бік, врешті в»їхала в село. На вулиці було тихо. Де не де пробігав собака, опустивши хвоста та від спеки висолопивши язика.
Минаючи кладовище, що було на початку села, Катерина дивилася на хату, що стояла у кінці його і серце здавила туга і біль. То була хата-батьківщина, яку сільрада відібрала у них, коли в 1933 році від голоду померли батьки. В голові, за декілька хвилин, пролетіло
в спогадах все, що тоді відбувалося. . .
Весна 1933року була спекотною, дощів не було. Земля стояла неорана, де колись була гарна городина , тепер росли будяки, по селу гуляв голодомор.Так, як і зараз на вулицях було тихо і моторошно. Люди від голоду не могли ходити і помирали в хатах. Брати Катерини: Кузьма – поїхав десь на Донбас у шахти, менший Іван – пішов на заробітки, та десь і пропав, сестри Мотря та Наталля, повиходили заміж, а катерина пішла на заробітки в Суми. Батьки так і померли, не побачивши дітей. . .
Хвилин через 15, підвода з мандрівниками врешті докотилася до зруйнованої церкви, що була перебудована сільрадою у клуб. Катерина подякувала візниці, зіскочила з підводи, зняла Дмитрика і рушила до Мотриного подвір»я, що було вже недалеко метрів, приблизно триста, це місце звали «гірчицею». – Ще трішечки, синку, і ми прийдемо до тітки Мотрі, - говорила Катерина, підходячи до невеличкої кручі, на якій стояла хата Мотрі.
Вони піднялися по стежині на верх кручі і ось вже стояли перед воротьми подвір»я Мотриної хати. Серце Катерини забилося частіше, вона хвилювалася, не знаючи, як зустріне Мотря. Вона тут не була вже кілька років.
Катерина постукала у двері. Почувся голос собаки, а потім і Мотря запитала, хто прийшов. Впізнавши голос Катерини Мотря , відкриваючи двері радісно сказала,
37 Он, яка радість! Сестричко Катрусю, як добре , що ти прий шла, бо я до вас прийти ніяк не могла, турботи по господарству не дають такої можливості, - щебетала вона.
Сестри обнялися, розцілувалися.
38 А синок вже он який став дорослий, та тільки дуже худенький. Нічого в нас ще поки харчі є, підправимо вас, - перейшла на діловиий тон Мотря.
39 Заходьте, мої любі, зараз я вас нагодую. Як я рада вас бачити. А Дмитрик став прямо красень.Волоссячко, як у дівчинки - русявеньке та кучерявеньке,
Вона погладила Дмитрика по голівочці, сказала , щоби вони сіли у альтанці і відпочивали, поки приготує щось попоїсти.
Інко, порозважай наших дорогих гостей, пограйся зі своїм братиком.
Мотря бігала по подвір»ї то діставала воду з колодязя, то носила чавуни до грубки, що була тут недалеко від альтанки під невеличким навісом.Врешті вона заспокоїлася, принесла до альтанки циберку з картоплею, ніж, полумисок з водою і сказала,
-Катю, ти начистиш картоплі, а я заріжу курку та приготую до обіду.
Віпочивши трохи з дороги, Катря почала чистити картоплю, а Мотря поратись з куркою.
Коли всі горщики стояли на грубочці і все кипіло, і варилося, Мотря сіла поруч з Катериною і почали розмовляти про своє життя. . .
- Катрусю, що в Сумах? Як ви там можете жити? –
Запитала вона.
Катерина розповіла Мотрі, як проміняла все своє майно на продукти харчування, як з Поліною та Катериною ( сестрами її чоловіка) ходили на маслозавод по сироватку. Німці дозволяли брати сироватку людям безкоштовно. На цукровому заводі можна було дістати відходи цукроваріння – патоку, але це вже за що-небудь виміняти. Вона розповідала Мотрі, як в місті проводили облави на людей на так званих «толкучках». Людей кидали в машини, відвозили до комендатури, де потім перевіряли хто є хто?
Н а Червоній площі німці встановили шибенецю і повісили, для залякування людей,
якусь людину і на груди повісили дощечку, на якій було написано, що це партизан.
Катря розповідала Мотрі, що зараз в Сумах поліція складає списки хлопців та дівчат, щоби вивезти їх до Німеччини. Молодих жінок, що мають дітей, теж будуть вивозити до Німеччини, але дітей окремо від матерів. Розповідаючи все це, Катерина хвилювалася і під кінець розповіді розплакалася.
40 Ну як же це можна робити? - Схлипувала вона, -
41 Я не витримаю розлуки з Дмитриком, та і як може вижити такий малюк далеку подорож до Німеччини? – тужила вона.
Мотря обняла її, притулилася ближче, почала заспокоювати, -
Ти не плач моя дорогенька, поживеш у мене, тут тебе не знайдуть. В селі про відправку до Німеччини розмов не чути, бо хто тоді буде здавати харчі німцям? Та вже мабудь скоро наші прийдуть та визволять. А там і звісточка від наших чоловіків надійде, будемо чекати.
Катерина вже заспокоїлась, витерла сльози і промовила до Мотрі.
42 Спасибі тобі, Мотю, що приймаєш нас до своєї оселі. Вік будемо пам»ятати твою доброту. Та не будемо ми просто нахлібниками, будемо допомагати по господарству. Город вже треба сапати, в хаті прибиратимемо, поки ти будеш поратися по господпрству, за дітьми догляну, тобі трішки полегшає. А зараз ще і ще раз велике тобі спасибі за притулок.
Вони ще раз обнялися, розцілувалися. Мотря налила в циберку води, помила почищену картоплю і засипала її в чавун. Поставивши цей чавун поряд з іншими, що шипіли та гоготали, мов сполохані гусаки, підкидаючи кришки, якими були накриті. Промовляючи до Катерини, Мотря сказала,
43 Ось вже скоро буде готова курятина. Ще хвилин З0 і все буде стояти на столі, пообідаємо. Поки що ходімо в хату трохи відпочинемо. Та і Дмитрик приляже. . .
Але діти вже гралися десь за хатою в прохолоді гіллястих кущів бузку, що розквів, мов хто розкидав по зеленому рядну пухкі та розкішні китиці бузкового яскравого цвітіння.
Від цієї казкової краси линув запашний дух, що приємно паморочив голову і наводив на теплі згадки минулого часу. . .
Катря пішла прямо на цей запашний дух, підійшла до дітей, що гралися, спитала ,
44 Дітки, вам тут гарно, не парко? Може підете в хату та відпочинете? – Сказала і не наполягала на цій пропозиції, бо й сама бачила, що їм в цьому затишному куточку, дійсно добре.
45 Ні, матусю, нам тут гарно і зовсім не парко, йди з тіткою відпочивайте, а ми з Інною будемо гратися, відповів Дмитрик.
46 От і добре, - радісно сказала Катерина і пішла до грубки, де Мотря підкидала палиці дров та перевіряла на готівність курятину та картоплю.
47 Мотю, діти хай собі граються, їм там добре, а ми ходімо відпочинемо в хаті. Там, слава Богу, затишно і доволі прохолодно. – сказала вона.
Вони пішли до хати. В сінцях стояла драбина, по якій можна було піднятися на горище. Вона трохи заважала пройти в хату і Мотря звичним рухом, здвинула драбину праворуч, відчинила двері в хату. Через віконця, яких було троє, слабко пробивалося світло з вулиці крізь чисельну кількість квітів у горщиках, що стояли рясно на всіх підвіконнях. З вулиці вікна були затулені гілками бузини, тому в хаті і було затишно і здавалося, що й усьому свтові також був мир та спокій. . .
Жінки полягали на ліжка. В хаті їх було двоє. Одне - двохмісцеве, стояло ліворуч від входу, проти двох вікон, а друге – одномісцеве, стояло праворуч від входу, попід стіною з одним віконцем. Проти входу, десь метрів за три, хата була розділена навпіл : піччу та перегородкою з отвіром, який було завішено квітчатою тканиною, замість дверей. Отвір печі було зачинено залізною заставкою тому, що літом топилося надворі. Поруч стояли рогатини різної величини під різні чавунчики. Все було чисто прибрано. Долівка була гарно вимазана жовтою глиною і присипана зеленою травою, що придавало кімнаті святковість і спокій. Це й сприяло відпочинку.
Десь за піччю цвіріньчав дрібним переривистим дзвіночком цвіркун. . .
48 Лягай, Катю, відпочинь. – сказала Мотря. І сама лягла на ліжко, не розбираючи його.
Катерина, тільки-но притулила голову до подушки, зразу й заснула під уривчастий срібненький пересвист цвіркуна. . .
Прокинулась вона від легенького гоміну, що бубонів у сінцях.
49 Хто вже там прийшов? - з якимось , ще невгамувавшимся хвилюванням після подій в Сумах, та по дорозі в Чернеччину, Катерина встала і вийшла у сінці.
В сінцях стояла Мотря та її старший син Іван. Хлопчик дев»яти років, щось швидко тараторив матері. Чорняве волосся, густими пасмами, збігало на плечі, лоб і пташиним гніздечком куйовдилося зверху на голові. Весь його вигляд і смугляве обличча нагадувало Степана – чоловіка Мотрі.
- Доброго дня, Ваню! – поздоровкалася Катерина.
- Добридень, - відповів Іванко, лагідним, зовсім дитячим голосочком.
- Мабудь до Псла бігав? Запитала Катерина .
- Так, тітонько, бігали з друзями ловити рибу, погратися, поплавати. Дуже добре там, надвечір, коли задушшя спаде, підемо всі разом поплескатися, - сказав Іванко.
- А деж риба? – сміючись спитала Катерина.
- А ви не смійтеся, тітонько, Рибу я вмію ловити. Наловив, он у сумочці з крапивою вкрита лежить, щоби не пропала. – Говорив, наче щебетав, Іванко.
- На всіх хватить повечеряти. – і, вже звертаючись до матері, спитав ,
- Мамо, а що обід вже готовий?
- Так, - відповіла Мотря, - обід вже на столі у альтанці, ходімо до столу. Катю, піди глянь, де це Інна та Дмитрик? Щось їх не чути. Ідіть помийте руки, повмивайтеся та сядемо обідати.
Катерина вийшла з сіней і попід хатою пішла до кущів бузини, що так і притягували до себе медовим, запашним духом.
Прийшовши до кущів бузини, вона нікого там не побачила. Іграшки були покинуті, а дітей не було.
50 Де вони поділися? – подумала вона і повернулася у двір до Мотрі і спитала її,
51 Мотю, де поділись діти? За хатою їх немає.
52 Ти піди подивися у повітці. Там сіно свіженьке, вони мабудь відпочивають там. –
Сказала Мотря. – Мої там частенько відпочивають, коли стомляться.
Катерина тихенько увійшла до повітки, що стояла проти хати у дворі. Повітка була простора. Напроти дверей були розташовані клітки для кролів, праворуч сідало для курей, а ліворуч,опираючись на льох, стояла драбина, що вела на сіновал.
Вона піднялась на горище. Пахло свіжим луговим сіном.На сіні була постелена ковдра, а на ній, згорнувшись клубочками, спали діти.
Катерина дивилась і не знала – чи будити їх, чи ні?
Поки вона роздумувала, поруч з нею з гвалтівним кудахканням, зірвалась курка, пролетіла повз Катерини вниз на землю повітки. Діти, від цього гвалту, прокинулися. Дмитрик, з просоння, нічого не второпав, а Інна, протерла оченята кулачками, і спокійно сказала,
53 Не бійся, Дмитрику, то курка яєчко знесла і всім розповідає про це.
54 Дорогі мої малята, йдіть умийтеся та будемо обідати. Вже і борщик, і картопелька з куркою вас чекають, - говорила Катря, некваплячись злізаючи по драбині вниз.
Діти злізли з чердака повітки на землю і пішли, разом з Катериною до колодязя, що стояв біля хати, саме там, де була хвіртка, яка вела на великий город ( з двадцять соток) приписаний до Мотриного подвір»я.
Колодязь був глибокий, десь метрів двадцять, бо хата стояла на пагорбі. Чоловік Мотрі, колись разом зі свїм батьком та кількома хлопцями днів за двадцять і викопали його, і встановили «журавля» для підйому води. Дубові зруби колодязя давали приємний запах свіжості повітря і приємний смак води. То була вода холодна до болі в зубах, чиста, прозора, смачна з запахом мореного дуба. «Журавель», котрим доставали воду – нехитра, але дуже зручна споруда. Біля колодязя вкопували стовп, метрів з п»ять. На верхівці його була прорізь, в яку на метелевій вісі встановлено перпендикулярно жердину, метрів зо два, щоб її кінецць співпадав з удаваною віссю колодязя. До одного кінця жердини, кріпили ще одну жердину перпендикулярно двометровій жердині, а до другого – противагу, приблизно двадцять кг. До кінця жердини, що опускалася у колодязь, кріпили відро. Жердина, що опускалася у колодязь,була по довжині такою, щоб відро діставалося води. Щоби діставати воду, треба було опускати жердину з відром перебираючи руками цю жердину. Зачерпнувши воду у відро , жердину легко піднімали вгору, цьому допомагала противага.
Катерина витягла відро води, налила воду у невеличкий дерев»яний джбан, що стояв поряд зі зрубом колодязя.
55 Вмивайтеся дітоньки, - сказала вона, - а я принесу рушничок.
Діти, обережно опускаючи руки в холодну джерельну воду, легенько хлюпали її в обличча, поойкуючи з задоволення. Потім всі сіли за стіл обідати. В альтанці вже парував у полумисках справжній український борщ. Духняний запах цієї страви розносився по всьому подвір»ї і лоскотав ніздрі. Не чекаючи більше запрошення, всі сіли за стіл. Іванко, на правах «хазяїна» сів на місце, де завжди сидів батько.Обідали дружньо, тільки й було чути сьорбання та дмухання на гарячу страву.
Попоївши, діти пішли гуляти, а Мотря з Катериною, помили посуд і пішли на город нарізати бадилля від кукурудзи та буряків для скотини. Набрали води у бочки, щоби грілася на сонці, бо холодну воду неможна давати пити ні скотині, ні дітям та й собі треба бути обережними.
56 Ось тепер вже годі, Катрусю,пішли посидемо трішки, побалакаємо. Зараз я ще поставлю чавуни нагріти води для прання і будемо відпочивати. . .
Десь у куточку, за піччю, одноманітно, з докучливою періодичністю, цвірінчав цвіркун.
У глупій тиші це цвірінчання вгвинчувалося в вуха і розповсюджувалося від голови по всьому тілу. . .
Катерина проснулася і, ворочаючись з боку на бік, білше вже не могла заснути. У голові снували занепокоєні думки. . .
Десь там, на необмеженому просторі країни, йдуть тяжкі, смертоносні бої з німецькими загарбниками. Як там Шура? Мабудь непокоїться , думає про свою сім»ю. Казав, що вишле атестат, по котрому ми зможемо виїхати з Сум до їх окупації німцями. Так, атестат таки прийшов, та вже нікого не було в військкоматі. Кому потрібні сім»ї фронтовиків. Жалітись нікому.Великій бюрократичній машині тилу не можна пред»явити свої незаперечні вимоги, тим більш людям, які своїм внутрішнім миром жили з вовчими законами виживання. Їм би свої шкіри зберегти! Знали, чиї чоловіки воюють, то чому не подбали за їх сім»ї? Навіщо чекати якісь повідомлення ще? Сволота є сволота!
А Сашко, мій дорогенький, мабудь думає, що ми в безпеці, що міські держиморди побідкались про його сім»ю. Дзузьки! Чекає, мабудь, від нас повідомлення про наші справи.
Рідненький наш! Як ти там? Мабудь під дощем, у окопах. . . Як би ти знав, що ми зараз у Мотрі. і, слава Богу не голодуємо, ти би не хвилювався за нас. Поживемо у Мотрі, поки є така можливість, а там вже, як Бог дасть. Може скоро фашистів переможете. З твоїм поверненням заживемо, як раніше, щасливо. . .
На дворі загавкав собака, мимо хати проїхав віз, поскрипуючи на вибоїнах. Катерина встала, подивилася на годинника, було чотири години ранку, на вулиці розвиднилося.
Мотря ще спала і Катерина ще вирішила прилягти, поки не прокинеться Мотря.
Цвіркун вже не цвірінчав, вона заплющила очі і знов поринула у сни, занурюючись в тяжкі спогади.
СОН КАТЕРИНИ
Яскраві, грайливі промінчики сонця, мов феєрверки, спалахували і пробігали стелею та стінами кімнати. Катерина проснулася, огляділася навкруги, Шури не було поруч. Глянула на годинника, було біля шостої ранку.
57 Знову рибалка, - майнуло в голові.
58 Знову, нічого не сказавши, крадькома вислизнув і побіг на Псел рибалити. Ось я зараз попораюсь, та піду лаятись, бо вже немає іншого важливішого діла за рибалку! – одна за однією думки роїлися в голові Катерини.
59 Мені треба дбати про Дмитрика, по домашньому господарству роботи хватає, а він собі у рибальство грається, - бідкалася вона.
Одягнувшись, Катерина миттю вибігла з будинку, навіть не зачинивши двері.
Будинок стояв майже на березі річки. Невеличкий міський парк розділяв їх будинок та Псел. На протилежному боці річки, поряд з текстильною фабрикою, було улюблене місце рибалки Лямцева Олександра Ілліча.
Катерина перебігла Харківський міст, ще кілька десятків метрів. Ось і Шура.
Сидить собі, вп»явся у блакитний простір води, що майже нерухомо, ледь здригаючись від спалахів промінчиків сонця та легкого духновіння свіжого повітря, немов у сні дитина, що спить собі у безтурботному, щасливому сні. Та і сам Шура, мов невід»ємна частина цієї миловидної природної картини, чи-то дрімав, чи був заворожений цією дивною животворною дійсністю, сидів нерухомо.
Катерина підбігла до нього і, зпересердя, схопила за вудки і потрощила їх , мов свого лютого ворога.Шура спокійно спостерігаючи за цим «вандализмом» , посміхаючись, діждався втихомирення ціє жіночої розбурханої стихії, потім підійшов, легнько торкаючись плеч Катерини, які від збудження, роздратованості здригались, і сказав,
60 Моя люба дружинонько, кохана, я вже й сам збирався повертатися. Добре розумію, що тобі треба допомагати по господарству. Але ти мене зрозумій, після тяжкого робочого тижня треба трохи відпочити, щоби потім можна було працювати легко і з задоволенням.
61 Пішли додому,та годі так нервувати. . .
Крик півня розбудив Катерину, Вона відкрила очі, ще не зовсім розуміючи, де вона є. Але, з часом, вона вернулася до суворої дійсності. В кімнаті було уже зовсім світло. Годинник показував пів на шосту, а Мотрі вже не було в ліжку.
На дворі чутно було, як брянчить падаюче у колодязь відро та хлюпає вода, виливаючись з нього у кадушку., що стояла біля нього. «Журавель» працював під керівництвом рук Мотрі. У хліву подавала голос корова-Берізка, нагадуючи, що треба її напоїти та випровадити на луг на пасовище. Кудкудахкали кури та, голосним баритоном, співав красень півень. Життя нового Божого дня починалось. . .
Катерина, стрімголов зіскочила з ліжка, Стримко прибрала його і себе, побігла на двір.
Мотря вигнала Берізку з хліву, А та, мов пані, знаючи собі ціну, велично підійшла до кадушки, де була налита вода. Гучно вдихаючи повітря ніздрями та сьорбаючи смачно мордою воду, корова напилася води , не чекаючи нікого, сама пішла до воріт, щоби її випустили до, гулко гупаючого стада, яке проходило мимо воріт. Мотря відчинила ворота і Берізка злилась зі своїми « браттями по крові». . .
Мотря побігла годувати птицю. Сипала зерно та кудкудахкала й сама, як квочка , біля неї. Тут її і знайшла Катерина.
62 Доброго ранку Мотю! Ти вже вся вроботі, а я байдикую, вилежуюсь,- сказала вона.
63 Ти, Катю, не бідкуйся. Я все життя так рано встаю, щоби поратись, то вже й звикла.
Сказала вона.
64 А ти у Сумах не звикла до нашого темпу життя, той не треба бідкуватись. Ще напрацюєшся за день, а він великий. В ночі ти спала дуже неспокійно, крутилася на всі боки та зітхала раз у раз. Мабудь і не відпочила, як треба. Може тобі цвірчок заважав спати, то воно з незвички. Цвірчок - наш ангел-охоронець. Якщо співає свою нехитру пісеньку, то буде все добре, день буде спокійним.. .
Життя в Чернеччині у 1942 році було, відносно, спокійне. Німці займалися своїми воєнними справами і не докучали селянам фізично. Але «данину» з людей збирали і вчасно, і невчасно. Залишалося людям тільки прожити, та що хто, як міг сховати щось. Сільські поліцаї, більш німців, здирали з селян «подать», а хто приховував харчі, то люто розправлялись з людьми. Зрадники жили, як «сир у маслі». ( той тепер вони, після тюрми, реабілітовані і живуть справно, та й пенсію отримують не гірш, чим прості селяни).
Так пройшов 1942 рік. Катерина, іноді, ходила в Суми, подивитись, як в кімнаті, як чоловікові сестри. Що чути про дії німців в Сумах та яке становище на фронті.
Сестри чоловіка Катерини також попродали все, що в них було, потім їм якось вдалося влаштуватися на роботу до приватних підприємців, що відкрили свою справу при німцях і вони кой-як здобували собі і дітям на харчі.
1943 рік Катерина зустрічала вдома. Мотя дала їй картоплі, овочів, щоби хватило на зиму. Трохи допомогли родичі Катерини, що жили нп Поповій вулиці. Вони допомогли привезти харчі в Суми, спасибі їм велике. Крім того, на маслозаводі всеж давали, безкоштовно сироватку, а на цукрозаводі можна було виміняти патоку (мелясу) на картоплю. Це допомагало вижити. Так Катерина, разом із золовками жила і виживала. . .
Настав 1943 рік. . .
На весні 1943 року Катерині знов прийшлося йти В Чернеччину, тому що в Сумах, чи-то знов списки складали для відправки у Німеччину, а скоріше зовсім тяжко стало з харчами.
Та прийшовши у Чернеччину, вона, з жахом, дізналася, що у всіх людей німці забрали практично все: і худобу, і птицю. Мотря була не проти того,щоби Катря жила к неї, але харчуватися вже було майже нічим. Катерині це здалося не таким вже й страшним, бо в Сумах зовсім нічого було їсти.
Літо 1943 року Катерина прожила у Мотрі, а перед вереснем повернулася в Суми.
Після поразки німців на « Курській Дузі», німці ставилися більш жорстоко до селян.
Вібирали все, що в них було. Частину села спалили відтоді, як недалеко від розбитої церкви (де був клуб) німці вбили кількох розвідників радянської армії. Поліцаї теж не відставали від німців у жорстокісті. Тому й повернулася Катря до Сум.
У вересні 1943 року Суми було визволено від німців і люди почали повертатися до громадянського життя. Почали працювати державні устанои, налагоджували роботу заводи. Повернувся й військкомат.
Катерина пішла у військкомат, щоби довідатись, де зараз її чоловік, але там нічого не знали.
В школі, де до війни працювала вона, дирекція повідомила, що вона не може більш там працювати, бо була на окупованій території. Катерина доказувала, що не працювала при німцях, але її ніхто не слухав. В міськомІ комсомолу, від якого її направили працювати в школу, Катерину не прийняли, коли взнали, що вона була на окупованій території. Нікого не цікавило, що вона з вини державної адміністрації не виїхала з Сум і тому зосталася при німцях в Сумах. На сім»ю Катерини було накладено клеймо «ворога народу», хоч і не офіційно. На роботу ніде не брали і, щоби прожити їй приходилося вдовольнятися разовими роботами де прийдеться.
Одного разу, коли вона працювала домоприбиральницею у директора обкому профспілки Сумськой області, їй пощастило. Після прибирання в квартирі, хазяїн запропонував їй працювати у Обкомі секретаркою. Заробітня плата була невелика, але одне те, що вона могла офіційно працювати в держустанові, вернуло Катерині впевненість в собі. Тепер можна було вірити, що вона виживе з сином.
На початку 1944 року, якраз 23 лютого, поштарка принесла з військкомату повідомлення , що її чоловік, капітан-політрук, Лямцев Олександр Ілліч, загинув смертю героя. Місце загибелі не повідомлялось.
На початку весни Катерину визвали ву військкомат і повідомили, що їй призначена пенсія в 360 карбованців ( одна хлібина , на базарі, стоїла приблизно 100 карбованців). Та це вже для Катерини була велика підтримка в житті, з»явилася гарантія вижити.
Катерина з великим бажанням почала працювати : вдень у Обкомі, в ввечорі вдома у свого начальника Федора Федровича. Додому приходила пізно. Дмитрик був сам весь день.
Так йшли дні за днями. Як не старалася Катерина, але грошей хватало тільки на півмісяця, а далі, як кажуть, перебивалися з хліба на воду. Катерина вранці готувала сніданок, кормила Дмитрика І бігла на роботу. В обід вона бігла на базар, щоби купити молоко, хліб, картоплю. Нагодувавши сина, вона знов бігла на роботу.
В один з таких буденних днів, Катерина прибігла , після роботи, додому. На вулиці Шевченка, де вона жила, було тихо. Біля повіток, під дерев»яним парканом, у дворі гралися діти. Серед них виділявся, своєю білявою голівкою, та енергійними рухами хлопчик. Його руки і обличча були припорошені піском, а сіро-блакитні оченята блискали веселим поглядом. Дмитрик грався машинкою. Та ось голівка його повернулася і він побачив свою матір, що повернулася з роботи.
- Мамочко, мамочко! Я граюся у водія. Він привіз багато хліба, щоби всім дітям хватило поїсти! – Голосно тараторив він. – Мамочко, а ти принесла мені їстоньки, а то все , що в нас було, я вже поїв і ще хочеться.
Катерина легенько взяла Дмитрика за голівку, поцілувала його в замурзані щічки і сказала,
65 Мій рідненький, я тобі принесла молочка, хлібця. Попий молочка, поки я приготую супчику.
Вона налила сину молока, дала хліба і почала готувати суп на примусі, що стояв у невеличкому коридорчику. Примус зашипів, викидуючи синьо-жовте полум»я і ядовитий приторний газ. Катерина поставила на вогонь каструлю з водою і почала чистити картоплю. Хвилин через тридцять ,так званий супчик, зварився. Катерина насипала сину цього варива, дала хлібця і сказала,
66 Синку, я піду до Федора Федоровича додому працювати. Прийду пізно. Ти мене не чекай, а лягай спати сам, ліжко я постелю.
67 Добре, мамочко, йди і не хвилюйся за мене.- Відповів Дмитрик. . .
Федір Федорович жив зі своєю жінкою вдвох у трикімнатній квартирі зі всіма зручностими.Це був дім, де жили всі працівники Обкому. Дім стояв на центральній вулиці міста, проти школи № 4.
Господиня сама відчинила двері Катерині. Вона ніколи не працювала по домашньому господарству і з нетерпінням чекала коли вже прийде Катерина.
Хазяйка була білява, пухнаста й пихата жінка з очами немигаючими, мов у сови. Вона оглянула Катерину з голови до ніг, зкорчила гримасу, подібну до усмішки і промовила,
68 заходьте, ми вже давно на вас чекаємо. Там в холодильнику є все, що потрібно для готування вечері. Та приберіть добре квартиру.
Катерина пішла на кухню. Холодильник був затоварений харчами , яких вона і в очі не бачила. Куски свіжої свинини, курятини, риби-сьомги, ікра червона, цитрусові, яблука та виноград. Все це так і кидалося в очі голодній Катерині.
В очах її потемніло, голова затьмарилась, а до горла підступило удушшя, шлунок схопили корчі. Катерина присіла на стілець, що стояв поруч і подумала, що ось вже кілька днів вона сама перебивалась з хліба на воду, щоби тільки Дмитрику було, що їсти, а тут таке багатство.
Сьорбнув кілька ковтків води, вона дістала харчі з холодильника і почала готувати вечерю. Працюючи, вона пригадала, як вони з Шурою, після роботи, готували собі вечерю і сльози самі потекли в неї з очей.
Ось тепер, побачивши таку численість харчів, порівнявши з тим, що мали зараз такі люди, як вона, Катерина гірко заридала, в думках про себе промовляючи,
69 Дорогий мій любий Сашко! Як би ти бачив, як ми з Дмитриком голодуємо зараз, в той час, коли ситі свині-комуняки працівники привладних структур, обжираються. Нікому нас захистити від призволяща таких падлюк, що зробили нас своїми рабами. Ось і зараз, твій син поївши ріденької юшечки з картоплі, грається у брудному піску, носить стареньку одежину. Ми, як бродячі собаки, покинуті на призволяще, викинуті на смітники Батьківщини, за яку ти віддав своє життя. Ці паскуди і в обличча не бачили, що таке війна, зараз ходять в орденах та жруть до схочу і що хочуть. Ми для них сміття, непотріб, раби. Як нам вижити? Горе нам без тебе!
Зі слізьми на очах, Катерина продовжувала готувати вечерю. . .
РІК 1945
Рік перемоги над фашистською Німеччиною не приніс поліпшення сім»ї Катерини.
Їй ледь, ледь доводилося зводити « кінці з кінцями». Добре, хоч не зовсім голодували,
Та часу на відпочинок не було зовсім.
Ночами, Катерина згадувала свого чоловіка Олександра і не вірила, що він загинув.
Вона знала багато прикладів, коли чоловіки поверталися живі, хоча на них приходили «похоронки». От і вона, побачивши поштарку, з надією дивилася, чи не принесе вона їй радісну звістку, про яку весь час так мріє.
Та проходили дні, місяці, А бажаної звістки не було. . .
9 травня 1945 року святкували всі. Але одні з радістю, щастям єднання сімей, а інші – зі слізьми на очах, в полоні нескінченого чорного горя, печалі, що роз»їдали душу і серце; доводило людей до відчаю. Вони назавжди втрачали надію на краще життя. Ці люди, з сльозами ковтали горілку поминаючи своїх : батьків, синів, чоловіків. Вони розуміли, що загиблі воїни мали надію, що Батьківщина не забуде їх сім»ї, не дасть жебракувати не покине на самовиживання. . .
Так і Катерина 9 травня зустрічала день Перемоги вдвох з сином. Чарка вина зі слізьми – безнадія на краще життя і приреченність на жебрацтво. З тугою в серці, пригадувала вона довоєнні часи життя з Сашком. Зараз тільки одна думка «гризла» її нещасну душу – як «поставити на ноги» сина? Думки летіли одна за олною, плутались, знову виникали, мов привиди. . .
Так, в тяжких буднях пролетіли 1945 та 1946 роки.
Вже в кінці 1946 року різко погіршилося становище з харчами. Майже всі основні харчі, а особливо хліб, давали тільки по талонах. Черги були величезні, люди стояли днями, щоби дістати норму хліба. Казали, що всьому провиною є засуха, та проповзали і слухи, що знов хліб продають за кордон. На всі господарства були збільшені податки. Вся скотина, птиця були переписані і за кожну голову платили податки. Крім того, податки платили за кожне плодове дерево. Люди стали вирубати сади, бо не було чим платити податки. Життя ставало все гірше.На початку весни 1947 року на Україні знов голод, особливо в містах. Страждали від голоду сім»ї загиблих воїнів, одинокі люди, в яких не було підтримки від родичів. Пани-комуністи не дуже постраждали, бо їм видавали пайки. . .
Катерина знов попродала все, що було в хаті. Вона брала у людей гроші вборг, віддавала і знов брала, щоби якось вижити. Весною 1947 року в хаті Катерини не залишилося ні скоринки хліба. От тоді вона, як колись в часи війни, вирішила піти в Чернеччину до родичів, може поможуть харчами.
70 Або йти, або помремо, - думала вона.
Одного вечора Катерина не пішла до Федора Федоровича після роботи, а вирішила йти у Чернеччину. Вона знала, що пан Федір буде незадоволений тим, що її не буде у них ввечорі. Та що було робити, коли Дмитрику ввечорі немає чого дати поїсти.Дитина вже три дні їла стакан молока та шматочок чорного хліба на день. Душа Катерини розривалася від жалю і болю за дитину. . .
На вибоїні дороги машину здорово штовхнуло, потім підкинуло і Катерина з Дмитриком повернулися до дійсності. На вулиці було поночі, але де не де горіло вуличне світло. Катерина огляділася, щоб зорієнтуватися де вони є. Це була вулиця Дзержинського. Ще хвилин 10 і вони будуть біля базару, а там і їхній будинок. Водій їхав вже біля Іллінської церкви.Катерина постукала по кабіні машини, водій зупинив машину і вона з Дмитриком, подякувавши, пішла додому.
Зайшовши в кімнату, подивились на годинника. Було за 23 годину. Знявши промокшу одежу і обувку, Катерина постелила ліжко і вони обоє лягли , намагаючись заснути. Та голодний живіт буркотів, мов вода , що кипіла у каструлі. Вона знала, що і Дмитрик теж голодний і ця думка ще більше турбувала її мозок.
71 Де що знайти, - думала вона. І разом у голову прийшла думка зварити полову, що стояла у сінцях євреїв- сусідів. Катерина вийшла у сінці, набрала в миску полови. Затопила грубку і наварила полови. Пробували це вариво їсти, та це було неможливо, бо людина неспроможна пережовувати траву. Тоді Катерина налила водички з «наваром» полови і вони обоє випили по чашці цього «навару». В животі перестало урчати і бідолахи полягали спати.
Ранком Катерина прокинулась з нав»язливою думкою, що скаже Федір Федорович, бо вона вчора не прийшла до них прибирати та готувати вечерю.
- Будь, що буде, - думала вона, - Скажу все, як воно є.
Федір Федорович був слабкої волі чоловік. Всіма домашніми справами , а іноді і по роботі, керувала енергійна білявка, його дружина. Вона мала жорсткий характер і не терпіла ні яких інших думок, крім своїх. Чоловік у неї був інструментом для здобування грошей. Вона керувала ним , як вищестояча влада.
В той вечір, коли не прийшла до них Катерина, Євдошка (так звали її сусіди) збиралася до театру. Вона дочекалася Катерини, щоби дати їй завдання по домашньому господарству. Не дочекавшись її, Євдошка подзвонила чоловікові і повідомила, що служниця не прийшла. Вона доволі гучно дала йому зрозуміти, що «послабляти» своїм підлеглим неможна і сказала, щоби він суворо попередив Катерину, аби таких випадків більше не відбувалось.
- Ти розумієш, Федя, - говорила вона, - на кого ми тепер оставимо нашого «пупсика» (то був її любимець песик). Та і чому ти досі на роботі? Якщо немає твоєї підлеглої, то сам приходь і доглядай за «пупсиком», а я піду сьогодні до модистки на примірку вечірнього туалету, - в»їдливо , скандальним голосом кричала Євдошка у слухавку.
Федір Федорович стурбовано озирнувся навкруги, наче хотів побачити Катерину, потім глянув на годинника. Було 20 годин. Він склав свої ділові папери і пішов додому.
Був свіжий , бадьорий вечір, пахло весняним повітрям. Сонце майже скотилося за обрій, а промені його, мов театральні завіси, опустилися з небес на Землю, прикривши декорацію вечірнього міста.
В голові Федіра Федоровича роїлись думки про свою кар»єру, про те, як він сьогодні вдало вирішив питання зі своїм керівництвом у Москві відносно підвищення собі посадової ставки, звітувавшись за свої справи.
Вказівки «поработать» над питанням забезпечити поставки хліба на елеватори, та на відправлення хліба за кордон, він виконав достроково. Голови колгоспів, під росписку, здали все, як і планувалось. Тепер Федір Федорович з гідністю виконаного обов»язку, йшов посміхаючись сам до себе і в думках вже приміряв на груди орден «за трудові заслуги». Він зразу забув про розлючені вказівки своєї дружини і увесь поважний, пишаючись собою, йшов по вулиці. Його думки витали далеко до Москви на прийом в честь вручення нагороди та державної премії. Він був щасливий і щастя світилося в його очах , бачилося в його рухах. Всесвіт існував тепер тільки для нього. . .
Прийшовши додому, Федір Федорович не застав дружину вдома та й не засмутився з того.
72 Як добре!- подумав він, - нікому буде мені мозок «полоскати».
Він відчинив холодильник, дістав пляшку горілки, бутерброди з червоною ікрою, м»ясо. Потім сів у крісло і, в блаженстві, закрив очі. В думках, продовжуючи насолоджуватися своїми досягненнями на роботі, він зі смаком випив горілки і некваплячись заїдав бутербродами. Повечерявши та почитавши газети, Федір Федорович ліг на канапу і заснув солодким сном. . .
Катерина прибігла на роботу, коли там ще небуло нікого. Вона прибрала сміття, впорядкувала стільці, протерла столи та полила квіти в вазонах. Потім зняла чохол з друкарсько1 машинки, вставила папір і почала друкувати доповідь Федора Федоровича на обласну конференцію, яку він доповідатиме після повернення з Москви.
Заглибившись в роботу, Катерина забула про свої негаразди і тільки легке головокружіння раз у раз виводило її з рівноваги. Та вона знала, що краще не згадувати ні про що, крім роботи, бо можна знепритомніти від голоду. Часом вона випивала склянку води і продовжувала працювати.
О дев»ятій годині, на робочих місцях, були вже всі працівники обкому; тільки Федора Федоровича досі не було, хоча він був достатньо дисциплінованим.
Але нічого особливого не сталося. Просто він знав, що сьогодні йому не треба йти на роботу вранці, тому що дзвінок з Москви буде о другій годині дня і він може собі дозволити «маленький» відпочинок, тоб-то, розслабитись.
Федір Федорович добре виспався,прийняв душ.
Потім, не кваплячись, не дожидаючи, поки його дружина проснеться і почне свої жіночі справи по омоложенню обличчя, та не почне докучати йому своїми проблемами, добре поснідав і рушив на роботу.Він не поспішав, просто хотів пройтись, подихати свіжим повітрям весни і ще, і ще раз помріяти про своє чудове майбутнє.
Але, виходячи з квартири, він помітив на тумбочці, що стояла біля дверей, клаптик папірцю. На ньому повідомлялося, що його дружина вже пішла на весь день і прийде тільки пізно ввечорі.
73 От і добре, буде спокійніше вдома, - подумав Федір Федорович і вийшов на вулицю.
Прийшовши на своє робоче місце, він визвав Каткрину і спитав з суворою нотаткою вголосі,
74 Катерина Василівно, ви можете пояснити, чому вчора не прийшли до нас і не виконали свої обов»язки. Моїй дружині прийшлося відкласти свої важливі справи, а я повинен був раніше піти з роботи.
Він закінчив свою промову і дивився на Катерину своїми круглими масляними очима, мов гадюка на свою жертву, очикуючи відповіді.
Катерина, глибоко вдихнувши повітря, сказала,
75 Федоре Федоровичу, ось вже троє суток у мене вдома немає ні крихти хліба, ми, з сином, голодуємо. Я сьогодні майже не втратила свідомість та і зараз у мене поморочиться голова. От і прийшлося йти до родичів у В.Чернеччину, може вони би допомогли нам з харчами. Та, на привеликий жаль, дорога вся залита водою з Псла, що повінню розлився і притопив дорогу у село. Ми повернулися назад додому.
Федір Федорович причмокнув своїми товстими губами, почесав потилицю і сказав ,
76 Катерино Василівно, чому ви ніколи не говорили мені, що у вас такі проблеми. Йдіть працюйте, а я поміркую, чим вам допомогти.
У нього враз проснулися почуття не то жалоби, не то сорому. Він не міг собі і в думках передбачити, що у когось сьогодні немає хліба, що хтось може голодувати. . .
І тут, в душі у нього разом щось йокнуло, серце тривожно забилося в грудях і перехопило подих. Федір Федорович подумав, що голодна людина здатна на необачний вчинок. А, якщо хтось «зверху» дізнається, що в нього батрачить людина, та ще й підлегла, то це вже загроза усій його кар»єрі. Заберуть партквиток, а з ним кінець його, так добре розпочатій кар»єрі.
- Катастрофа! Злякано схопився він за голову обома руками. – Треба вирішити питання з «пайком» для Катерини Василівни, що безкоштовно видавали працівникам обкому. Крім того треба їй давати харчі за роботу прибиральниці.
Федір Федорович викликав Катерину і сказав,
77 Я вам дуже співчуваю, пробачте, не знав умов вашого життя. Але зараз буде все інакше. Я подбаю, щоби вам давали «пайок», як всім нашим працівникам. Крім того після того, як ви приберете в нашій квартирі, обов»язково будете брати собі додому їжу. А зараз ідіть до мене додому з сином. Приготуйте собі обід, а потім вже поприбирайте. Так тепер буде завжди.
- Спасибі, Федір Федорович, - сказала Каткрина і вийшла з кабінету. В горлі щось здавило і вона вже не змогла себе здержувати. Сльози хлинули у неї з очей, Катерина вся здригалась, плечі то опускались, то піднімались. Стидаючись своїх сліз Вона, скоріше склала папірці, що лежали у неї на столі, зачохлила друкарську машинку і стрімголов вибігла на вулицю.
Сльози ще лилися по обличчю Катерини, а вона вже мчала до школи, де ще був Дмитрик, щоби забрати його. Нарешті вона зможе нагодувати синочка гарною їжею і побачити на його обличчі посмішку. Душа її уже була щаслива. Катерина почувала себе впевнено хоч на деякий час. Ось зараз вона зможе дати сину те, про що так довго мріяла довгими голодними ночами. Серце її вистрибувало з грудей і Катерина, забувши про все на світі, не бігла, а летіла до свого синочка.
В школі вона схопила Дмитрика за ручку і скоресенько рушила до будинку, де мешкав Федір Федорович.
- Синочку, дорогесенький, сьогодні у нас радість. Ми зможемо, вперше за кілька років, попоїсти, як люди. Ти побачиш, як можуть жити люди, коли навкруги злидні, голод. Ми зможемо поїсти те, чого ти не бачив з дня свого народження.
Так говорила Катерина Дмитрикові, переходячи дорогу проти школи, де був будинок Федора Федоровича. Знайомою дорогою вона швидко пройшла велике подвір»я з дитячими ігровими майданчиками для дітей міської влади і ввійшла в парадне, де була квартира її начальника. Ось і двері, за котрими їх чекало радісне почуття ситості, так притаманне зголоднілій людині.
Катерина відчинила двері і вони з сином зайшли у квартиру. Роздягнувшмсь, вона дала зразу синові і випила сама апельсинового соку. Потім зробила йому бутерброд з маслом та ковбасою, а сама почала готувати обід. Поки варився борщ, Катерина приготувала Дмитрику ванну духняну і таку бажану. Хай хоч раз за роки війни хлопчик побавиться, як людина, бо в них не було і ще довго не буде такої можливості. Поки Дмитрик бавився у ванні, Катерина приготувала курятини. Отже обід був готовий.
Катерина помила сина, одягла його і вони посідали обідати. Пообідавши і відпочивши,
вона прикрила Дмитрика ковдрочкою, а сама почала прибирати квартиру. Прибираючи квартиру вона згадувала, як вони жили до війни з Сашком. Тоді вона не знала, що таке людська підлість, жадоба. Війна забрала у неї все: і чоловіка, і сім»ю, і надію на краще життя. Ось і зараз Катерина ще раз переконалася, що потворніше і зліше чим людина, в світі не існує нічого і нікого.
І те, що вона з сином зараз користувалася благами свого керівника, так це ніщо інше, як страх його перед своїм вищестоячим керівництвом у Москві за свою кар»єру.
В ті часи, за те що Федір Федорович примусив свою підлеглу працювати на себе і не платив за це гроші, можна було лишитися партквитка, а з ним і роботи та надію працювати в будь –якій державній установі такого рангу, як зараз, де він працював. А це вже було рівноцінно самогубству.
За роботою Катерина і невчула, як пробіг час. На годиннику було вже більше 19 години.
78 Ского прийде Федір Федорович,- подумала вона, - треба йти додому. В квартирі було все вимито, прибрано, на кухні стояв гарячий борщ, смажена курятина і все це чекало господаря.
Катерина зібрала свої речі, взяла хліба, картоплі і ковбаси, що дозволив Федір Федорович, і пішла з сином до своєї оселі.
Катерина розуміла, що жалітись комусь, було не розумно, бо чи виграє вона від цього щось, невідомо, а без роботи та без харчів вони з сином не виживуть. А те, що пропонував її начальник, повністю влаштовувало. Можна було, хоч раз у день гарно поїсти з сином і це вже є можливість вижити.
Так вирішилося питання виживання в тих умовах, коли багато людей голодувало. Такий був у Катерини 1947 рік. Життя продовжувалося. . .
Так говорила Катерина Дмитрикові, переходячи дорогу проти школи, де був будинок Федора Федоровича. Знайомою дорогою вона швидко пройшла велике подвір»я з дитячими ігровими майданчиками для дітей міської влади і ввійшла в парадне, де була квартира її начальника. Ось і двері, за котрими їх чекало радісне почуття ситості, так притаманне зголоднілій людині.
Катерина відчинила двері і вони з сином зайшли у квартиру. Роздягнувшмсь, вона дала зразу синові і випила сама апельсинового соку. Потім зробила йому бутерброд з маслом та ковбасою, а сама почала готувати обід. Поки варився борщ, Катерина приготувала Дмитрику ванну духняну і таку бажану. Хай хоч раз за роки війни хлопчик побавиться, як людина, бо в них не було і ще довго не буде такої можливості. Поки Дмитрик бавився у ванні, Катерина приготувала курятини. Отже обід був готовий.
Катерина помила сина, одягла його і вони посідали обідати. Пообідавши і відпочивши,
вона прикрила Дмитрика ковдрочкою, а сама почала прибирати квартиру. Прибираючи квартиру вона згадувала, як вони жили до війни з Сашком. Тоді вона не знала, що таке людська підлість, жадоба. Війна забрала у неї все: і чоловіка, і сім»ю, і надію на краще життя. Ось і зараз Катерина ще раз переконалася, що потворніше і зліше чим людина, в світі не існує нічого і нікого.
І те, що вона з сином зараз користувалася благами свого керівника, так це ніщо інше, як страх його перед своїм вищестоячим керівництвом у Москві за свою кар»єру.
В ті часи, за те що Федір Федорович примусив свою підлеглу працювати на себе і не платив за це гроші, можна було лишитися партквитка, а з ним і роботи та надію працювати в будь –якій державній установі такого рангу, як зараз, де він працював. А це вже було рівноцінно самогубству.
За роботою Катерина і невчула, як пробіг час. На годиннику було вже більше 19 години.
78 Ского прийде Федір Федорович,- подумала вона, - треба йти додому. В квартирі було все вимито, прибрано, на кухні стояв гарячий борщ, смажена курятина і все це чекало господаря.
Катерина зібрала свої речі, взяла хліба, картоплі і ковбаси, що дозволив Федір Федорович, і пішла з сином до своєї оселі.
Катерина розуміла, що жалітись комусь, було не розумно, бо чи виграє вона від цього щось, невідомо, а без роботи та без харчів вони з сином не виживуть. А те, що пропонував її начальник, повністю влаштовувало. Можна було, хоч раз у день гарно поїсти з сином і це вже є можливість вижити.
Так вирішилося питання виживання в тих умовах, коли багато людей голодувало. Такий був у Катерини 1947 рік. Життя продовжувалося. . .
ID:
216456
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.10.2010 15:46:30
© дата внесення змiн: 16.10.2010 15:46:30
автор: Артур Седой
Вкажіть причину вашої скарги
|
