Я з сумом жалію з того, як я жив,
Як справу свою я негідно робив,
Від того, що скоїв, у грудях тремтить,
За матір й дружину серце болить.
Я на злодіїв кидався зскаженілий, мов пес,
Їх провину, бувало, роздмухав до небес,
Ці злодії потрібні, як у лісі вовки,
Щоби чистити карму їм завдяки.
І численність злодіїв треба контролювать,
Треба нам, журналістам, на них полювать,
Треба цілитись вправно, спокійно стрілять,
Щоб поранений звір нас не зміг би дістать.
На страшеного звіра люто я полював,
Я погано поцілив-мене добре дістав,
Головою відтятою поплатився зповна,
У таємному місці зарита вона.
Агресивністтю зайвою свою карму згубив,
Свою участь тим самим зненацька рішив,
Я тепер розумію, в чим провина моя.
Шляхом іншим, нехибним, відтепер піду я.
І тепер треба бути тільки гідним Того,
Хто створив нас подібним до себе самого,
У житті, що настане, усіх буду любить,
А без цього не зміг би щасливо я жить.
