інколи так хочеться просто стояти
мов скамʼянілий
розчиняючись у темряві
твоїх зіниць
танути мов зоряний цукровий пилок
у краплі такого самого нічного
чаю
зникати мов цигарковий попіл
на поверхні калюж
разом із твоєю
обпікаючою асфальт
тінню
аби запам'ятати
опік твого існування
кожним міліметром
своєї душі
навіки
іноді досить одного вдиху
щоб затримавши дихання
почати відлік
мільйонних часток секунди
до наступного ковтка
|тебе|
завмираючи
на ще одну вічність
у безчассі
часом здається що біль
нестерпний
у ті миті коли розумію
твій голос давно став частиною
не тільки мене
а й кожного кута осені
снів
і споріднених вулиць
де він тепер лунає
тільки відлунням
у ті миті коли усвідомлюю
що твоя любов
|тягне на дно пам'яті
не відпускаючи ні на мить
моєї руки
а крихкі думки про тебе
замерзають там
у самотності|
і вже ніколи
не повернуться до мене
|колишніми|
*
і в такі миті мій біль
лиш множиться
|байдужістю|
безмежно
*
та попри визнання смерті
почуттів
і будь-яких проявів
емоцій
я все ще підшкірно відчуваю
|що люблю..|
шовкові доторки твоєї аури
щоправда тепер вони стали
холоднішими.
