Набридла шпаринка кожна.
Квартира мені – тюрма.
Та й в лісі здуріти можна,
як зовсім грибів нема.
Надибав грибочків жменьку
й питаю себе: «Саньок!
Невже це і є опеньки?
Чи, може, вже я – пеньок?»
Чи й ліс мені – мов квартира?
Не серджуся, не журюсь.
Мо’, біситься хтось від жиру,
а я на цей ліс молюсь.
Мудрив Діоген – із бочки,
й там думи перегортав.
О, вірші мої-грибочки!
О, Музо моя, свята!
Милуюся на ставочок.
А риба яка зрина!
Рядочок, іще рядочок.
І рима – душі струна.
О, друзі мої, – дерева!
Колеги мої, – птахи!
Не нитик же я, не рева.
Живучий, хоча й сухий.
Гортаю опале листя.
Так осьде опеньки! Глип,
а переді мною близько –
справжнісінький білий гриб!
А більше мені й не треба.
Лиш бачити б ще і ще
пречистий краєчок неба
і чути ще серця щем.
І дихають вільно груди,
і кращає стрімко зір,
і кращають в лісі люди,
і мрії летять до зір!
Олександр Печора
