Упавши на шляху, ми завжди повертаємось додому,
Там де самотні стіни допоможуть рани зализати.
І двері там відчиняться лише тобі одному,
Кімната де свої скелети можна заховати...
Одне лиш світло від душі, яка горить мов свічка,
Освітлює пожовклі фото, що висять на стінах...
На кожній з них в кутку чорніє стрічка,
А ангел долі перед ними плаче на колінах...
І їх слова і лиця лишаться навік у тій кімнаті,
І біль від втрати нікуди не ділась...
Від жаху закриваєш очі мов на власній страті,
В момент коли сокира з шиєю зустрілась...
Та тьмяний вогник згасне і в пітьмі суцільній,
Опинишся похований в домівці із бетонних брил.
І лиш тоді відчуєш що насправді вільний,
Коли злетиш на небо і без власних крил...
