|
ІСТОРІЯ БУЗЬКА
(правдива бувальщина)
Він прилетів тоді, коли ще дерева не розпустили у листя свої бруньки, на дворі вдень не було тепло, як хотілося, а в деякі ночі, землю вкривали слабкі приморозки. Але йому – білому птахові-лелеці, на якого люди завжди покладають надію, бо щиро вірять: саме він приносить щастя, ніщо не лякало. От тільки на якій садибі опустити свої червоні ноги, до якої людини пригорнути своє пташине серце?.. Кружляючи другий день над селом, він уважно вдивлявся у кожне подвір’я, намагався відчути або почути людське запрошення. Птах губився. Наче скрізь люди виглядали привітними, добрими, та його серце чомусь застерігало: «Не тут. Від них. І чим подалі, тим краще». А люди дивилися на нього, гадали: «В кого ж все-таки зупиниться, в яку сім’ю принесе щастя?»
Нікому. Це зрозуміли третього дня, коли побачили лелеку на верхівці водонапірної башти, що височіла на околиці села, колишнього колгоспу. Бузько (так назвав його хтось із дітей) стояв на своїх ногах і закинув догори голову, клекотів дзьобом, наче сповіщав про свій приліт усьому світові.
- Прилетів, а міг іще зачекати. Холодно, - зауважив мисливець із сусіднього села. – Солов’ї ще не розспівалися, а він, он як виторохкує.
- А тобі що до того? Мені не заважає! – також спостерігаючи за лелекою, хотів заперечити сільський п’яничка. – Ото дочекаюся коли з’являться в нього дітки, тоді…
Він знав, що планував зробити «тоді», але стримався виголосити це вголос. Бо злякався, що птах почує і полетить. Але Бузько не тікав. Тільки на ніч кудись літав, а раненько знову повертався на башту. Після обіду, коли діти повернувшись зі школи, приходили до свого крилатого друга з гостинцями, лелека спочатку вітав їх клацанням, а потім злітав на землю, підходив до них, брав із рук наїдки: рибу, хліб. Йому подобалося, коли малеча торкалася його, гладила пір’я. Коли б умів, то можливо всіх би покатав на собі, показав, яким є красивим світ і природа з висоти польоту. Він довіряв їм, бо відчував: діти не здатні на вчинки, що можуть зробити дорослі.
З настанням тепла, яке прийшло після десяти днів, після його прильоту, Бузько зайнявся майструванням своєї оселі. Кругла і досить широка верхівка водонапірної башти, дозволяла йому зробити просторе гніздо. Цілих три дні звідусіль зносив у дзьобі гілки дерев, а деякі використовував із тих, що приносили з собою діти. Міцні та довгі клав в основу, менші – накладав згори. Всередині свою оселю вистелив мохом і сухою травою.
- Молодець, справжню хорому має, не те, що в мене, - похвалив Бузька п’яничка першого вечора, коли птах залишився у своєму гнізді. Зсунув кашкета з шорсткого, темно-русявого волосся, чоловік аж розплакався. Йому дуже хотілося, щоб стан його душі відчув лелека, пожалів. Але він мовчав. – Ну, що ж, не однакової ми з тобою долі – ти не людина, я не птах, - зітхнув, витер сльози й подався до поваленого свинарника, в якому жив.
А небо щодня повищувалося, сповнювалося весняних пахощів. До його висоти тягнулися трави і квіти. Навіть чорний ворон, який раніше сидячи на гілці, стувборчив пір’я, тепер видавався красенем павичем.
Не помітили селяни, коли у гнізді їхнього Бузька з’явився ще один лелека, точніше – лелечиха. І також красуня. Обоє стояли в гнізді, споглядали один одного, перебирали пір’я. Вдень кудись відлітали, ввечері неодмінно поверталися додому.
- Так, одружився наш Бузько, – радо перемовлялися люди. – Дарма, що на весілля не запросив, зате дружину вибрав – одну з найкращих.
Птах насправді любив свою обраницю, захищав її. Одного дня, коли на село небом насунула чорна хмара, а потім розгулялася така буря, що гілки ламала на деревах, він не полетів геть, а своїми тілом і крильми накрив кохану. Як утрималися впродовж бурі, не впали з башти, ніхто не бачив, а те, що половину їхнього гнізда було зруйновано, за кілька хвилин ця новина облетіла всі хати.
Аби птахи змогли самостійно відновити власну оселю, діти з дорослими нанесли їм стільки гілок, що вистачило б на кілька гнізд. Розклавши їх подвір’ям, селяни відразу поверталися до своїх домівок. Наступного дня, хто хотів, приходили подивитися, як відбудовували лелеки пошкоджене гніздо. Бузько зі своєю Любавою самі вибирали потрібний їм матеріал, брали у дзьоби і відносили на вершину башти. До вечора старе гніздо стало ще більшим, кращим і затишнішим. Щодо останнього, в цьому ніхто не сумнівався.
Не сумнівалися селяни, що скоро у відновленому гнізді Бузька та Любави з’являться їхні діти
– лелеченята. Та не поспішали молодята. Мабуть одностайно вирішили добре насолодитися один одним, перед початком сімейних клопотів.
І вони прийшли, як ковтки земної благодаті. Любава злітала з гнізда, на годину-другу, віддаючи місце на яйцях коханому, щоб розім’яти свої крила, відчути своїми ногами земну твердь. А коли сиділа вона, то Бузько з усіх сил старався, аби Любава не залишалася голодною – приносив то жаб, то риб, інколи мишей; усе ставив перед нею, а потім, піднявши шию догори, клекотів дзьобом. Щоправда не голосно, зате люб’язно.
- Цікаво, скільки у них вилупиться з яєць пташенят? І чи смачними будуть? – поцікавився у друга-мисливця п’яничка.
- Двоє, а може троє, - впевнено відповів той. – А може краще їх продамо? За живих більше дадуть, ніж за м'ясо.
- Можна і продати, коли вилупиться троє. А одно все-одно – на м'ясо, - настояв п’яничка.
- А що з дорослими?
- Також продамо. Шкода таку красу нівечити. Головне, щоби добре заплатили. А хто купить, нехай, що хочуть – те і роблять. Нам що до того.
Трішки більше місяця довелося чекати, поки вилупляться з яєць лелеченята. Який вони мали вигляд, важко було побачити, довелося тільки здогадуватися в перший тиждень. А от з початком наступного, з гнізда почали проглядатися троє маленьких голівок.
- Троє їх, сам бачив, - показав на верхівку башти простягнутою рукою п’яничка. – щодня по
кілька разів татусь із матусею приносять ненажерам їсти.
- Еге ж, - вдоволено, з легкою заздрістю у голосі, реготнув мисливець. – «скоро і грошенята будуть», - подумав у собі.
Чекати довелося не довго. Чи може то самі дні їм сприяли? Малеча вже сміливо стояла на ногах, крапля в краплю подібна на Бузька з Любавою. Задивляючись у широке небо, що запрошувало їх у політ, обережно розправляли свої крильця, пробуючи у них силу, та поки боялися злетіти.
А селяни тільки й очікували, коли лелеченята закружляють над їхнім селом, малюватимуть кола, як свого часу Бузько з Любавою. Вони вже сумували, уявляючи гніздо пустим. Адже цілих три місяці з ними жило лелече щастя. І за цей період село, здавалося помолоділо. Навіть ті селяни, які раніше не хотіли розмовляти один з одним – помирилися; на городах рясно родила городина; помірні дощі ніколи не обминали їх. А ще, селяни відіграли аж троє весіль своїх дітей, у п’яти сім’ях народилися діти, в дев’яти – очікували на них.
- Не пожаліли щастя нікому Бузько з Любавою. Коли б оселилися в одного господаря – все
перепало б йому, а так – усім, - подейкували люди і не помилялися.
- А наступного року вони повернуться до нас? – запитували діти в батьків.
- Неодмінно. Лелеки ніколи не забувають своїх осель, місць, на яких гніздились. Ось побачите, повернуться наші пернаті. Повернуться.
Якби знали, що не все складеться за їхніми мріями тієї ночі, в яку селом, розрізаючи темінь навпіл, у повітрі почулися два страхітливих постріли, то можливо б і не спали. От тільки, що сталося, спросоння мало хто зрозумів. Лише ті, хто жив неподалік колишнього колгоспу, здогадалися: стріляли в лелеків. В світлі ліхтарів, ще здалека побачили на землі біля вежі зруйноване гніздо, вбите мале лелеченя, пораненого Бузька і, п’яничку.
- Це все він – мисливець, - ледве переплітаючи язиком, показуючи на сліди від ГАЗеля, пояснив.
- Ах, ти… - кинулися на нього озвірілі селяни. Та що могли вдіяти? П’яничка сам плакав, розгублено кліпав очима й пересмикував губою. – Птахів шкода. Бузька-а, Люба-а-ву-у-у.
Мале лелеченя ховали всім селом. Не виявилось байдужого, кого б обминуло горе. Того дня навіть саме небо сумувало, що так очікувало прийняти піл свій захист птахів.
- Зараз, - як виголосив молодий священик, - воно навіки стало його вічною оселею.
Кожному хотілося вірити в слова Божого служителя, який раніше говорив про небо, як вічний
спочинок для людей, але, щоб для птахів? Та все одно, хотілося вірити в усе, бо Бузько зі своєю Любавою і дітками-лелеченятами, були справжніми улюбленцями.
Мовчазна безнадія чатувала над селом протягом усіх наступних шести тижнів. Дорослі і діти з нетерпінням чекали на новину: що буде з бузьком, чи виживе, полетить? Їх не турбувала доля п’янички, якого відправили на лікування до спеціального закладу; мисливця, якого наступного дня після випадку, затримали на обласному ринку. Як не доводив свою непричетність любитель постріляти, довелося зізнатися в скоєному злочині, віддати птахів, а самому гірко жалкувати за скоєним.
Після тривалого лікування Бузька повернули в село. Через зламане крило в прострілене стегно, птахові довелося залишитися з людьми; жити в хліві разом зі свійськими птахами, що ніколи не ображали його. Коли було занадто холодно, лелеку забирали до хати, де він відчував себе ніяково, та не лякався нічого і нікого. Буваючи на дворі, завжди піднімав голову, дивився в небо, щось у собі по-своєму говорив і, плакав. Плакав, як людина, яка скучила за рідним, рідними, мріяла повернути свою мрію.
- Не плач, Бузько, - вмовляли його діти, приходячи щодня в гості з різними гостинцями. Як колись весною та літом, він усіх вітав своїм радісним клекотінням, закинувши свою довгу догори шию з червоним дзьобом.
З настанням весни, кволий вогник надії, який, здавалося назавжди хотіла поглинути темрява безнадії, в його очах розгорівся сильніше, став яскравішим. Бузько вже не хотів залишатися ні в хаті, ні в хліві. Від самого ранку, до пізнього вечора ходив подвір’ям біля господарів, поміж курми; клекотів, наче нагадував і світу, і природі: «Я тут, я не загинув».
А тим часом на вершині водонапірної башти, дорослі зі своїми дітьми, облаштовували йому місце для оселі – майстрували укріплення для гнізда. Коли закінчили, то думаючи, що лелека не зрозуміє, сказали:
- Нова оселя чекає на тебе. Тепер тобі ніхто не зашкодить.
Бузько ніби чекав цього. Затріпотів крильми, два рази намагався злетіти. Та лиш за третім йому вдалося піднятися в повітря – спочатку низько, а потів вище, вище і вище. Зрештою, весь світ знаходився під ним, а довкола простір безмежної голубіні, такої чистої, відкритої для польоту. Ввечері стоячи однією ногою на водонапірній вежі, він знову вітав селян своїм веселим клекотінням, що більше було подібне на пісню, від якої груди рвала радість, а щастя радісно сміялось.
ID:
507759
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2014 15:54:35
© дата внесення змiн: 27.06.2014 15:54:35
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
