Ти стоїш і спалахують поруч нічні вогні
Ми сьогодні одні. Ми завжди тепер одні.
Ти відчуваєш провину й топиш її у вині,
А потім лякаєшся, бо вкотре уже на дні.
Ти стоїш і намагаєшся загасити отой вогонь,
Але вже надто пізно й немає тепла долонь
І хтось шепоче крізь сон тобі "охолонь",
А ти притискаєш холодні руки до скронь.
Ти стоїш і пригадуєш, як воно все було́
Як помішалося у тобі всього світу тепло,
Як все розбилось, мов найтонше скло
І як тебе це назавжди тепер обпекло.
