Я шукаю твій дотик
у кожному із дзеркал
І виловлюю кроки
з сітчастих мелодій сюїти.
В морі сліз зачаївся
Дев’ятий приречений вал…
До війни ще задовго
мені ти півсонний сказав,
Що із того «круїзу»
я маю тебе зустріти.
Жаль, що панна Війна
грає вправніше в піжмурки смерті,
Жаль, що ноти твої
більше нам не читати удвох…
Пальці вдарять на сполох,
зубами до плоті продерті,
Поміж клавіш блукатимуть
страчені в спогадах впертих…
Та сюїта – останнє,
що зможе забути мій внутрішній бог.
Я шукатиму руки твої
у кожнісінькім такті,
Хоч сама допишу
епілогову ноту сюїти…
Хто ж помислити міг –
ті, що щастя найбільше варті,
Ті, що борють його,
не зважаючи смерті жарти, –
Це приречені спалахом миті
засохлі квіти.
