Ти сидиш за столиком самотня,
В білий локон вплетена весна.
У очах пробігло згадок сотня,
Мов машин, що по той бік вікна.
І краса усього цього світу
Вмить злетілась у величний зал:
Твої губи, мов багряні квіти,
Твої очі чисті, мов опал.
Ти сидиш за столиком навпроти,
П’єш вино і дивишся у даль.
Линуть тихо скрипки срібні ноти...
У очах сховалася печаль,
У очах потоплені бажання,
У очах вщент спалені мости,
Всесвіт весь, і все твоє кохання,
Всі слова, і всі його листи.
Ти – весна! Прекрасна, ніжна, вічна,
Наче сон! Закохана, сумна...
Може трішки десь чомусь незвична!
Ти, мов скрипки, зоряна струна,
Ти, мов рай. Не знаю того раю,
Знаю те, що кращої нема!
Від твоєї ніжності згораю...
Ти сидиш самотня і сумна.