Ти розкидаєш уламки каміння,
В думках повільно зменшуєш кроки.
Бо це твоя власна точка кипіння
Помножена на прожиті роки –
Де осінь здається, застигла у літі,
І запевняє, що треба – чекати.
Та хоча твоє сонце, тільки в зеніті,
Лише, ти, знову вкладаєшся спати…
А в небі, неквапно збирається злива,
Життя наче – падіння краплини.
У сні, ти, знову будеш щаслива,
Але він триває та лічить хвилини…
Маєш квиток, але – це навіть не втеча,
А скорше лиш різновид мандрівки.
Де лишає тебе порожнеча,
Й чекає на тебе, забута домівка.
Він стирає непомітно кордони,
Це квиток у казкове місто свободи.
Там не діють жодні фізичні закони
Й до неба для тебе, прокладенні сходи…