...Ще один спогад з дитинства... Трохи пікантний... 1.
Отже, був предголодний повоєнний 1946-й рік!.. Потім,
восени була школа! Для мене цей період життя особливо
не запам'ятався. Я ріс, хоч і неслухняним, пустотливим,
але доскіпливим і кмітливим хлопчиком. Видно, за це
мене любили учителі, особливо, Марія Панасівна –
вчителька другого класу. Свідченням тому було фото
другокласників, де поряд з Марією Панасівною, праворуч
сидів я – щупленьке, непоказне хлопченя з гострими,
як у горобця крильця, плічками і таким же гострим,
проникливим, як у сокола, поглядом карих очей...
Правда були й ексцеси... Пам'ятаю, у третьому класі
чомусь замість любимої Марії Панасівни районо прислало
дочку районного інспектора Мединського Клаву (по-батькові
не пам'ятаю). Клас, за винятком окремих "підлиз", відразу
не полюбив свою "класну пані" чи то через "протекцію", чи
через холодний погляд її булькатих очей. Ми ходили тоді
чомусь у другу зміну і дозволяли собі у вечірні часи зимового
періоду, коли у класі стояла майже повна хамородь від двох
гасових ламп (в той час про електрику в селі було годі й
думати), творити речі (не кримінальні), які далеко виходили
за рамки "Правил для учнів"...
Тут в школі я відчув і своє перше кохання! Об'єктом
ще неясного, але сильного і загадкового почуття була
вчителька першого класу на ім'я Ліда (по-батькові,
звичайно, не пам'ятаю! Та й чи буває «по-батькові»
в улюбленої дівчини, хоча і старшої в два рази свого
обожнювача!). Ліда була пухкенькою та на диво
«ладненькою» за своєю юнацькою фігуркою дівчиною
з чорною тугою косою, що простягалась до найвищих
точок такого ж ладненького "видатного місця", з
розпушеним і пов'язаним " мітелочкою" хвостиком! Вона,
звичайно, не знала про мою любов до неї, як і не знала
того, що майже вся "некраща" (чоловіча) половина
нашого першого класу була закохана до нестями у
свою вчительку. Інакше не дозволяла б, певно, всій
згаданій «половині» класу проводжати її після уроків
майже до Точеного хутора, де вона жила і відстань
до якого від нашого села складала не менш 4-5 км!
Іще одна любов полонила, пам’ятаю, моє юне серце –
любов до пісні. У нас на майдані, куди зиркали вікна
батьківської хати, збирались дівчата – було свято Івана
Купала… Посередині майдану вкопували щойно зрізану
вільху та квітчали її різнобарвними стрічками, а потім
водили хороводи навколо неї, співаючи українські
тужливі та веселі пісні. Коли наступала Купальська ніч,
дівчата сплетені заздалегідь вінки зі свічками пускали в
річку за течією, загадуючи собі свою жіночу долю…
Відтак були сльози радості і… розчарування, коли раптом
вінки «приставали» до прибережних кущів верболозу, а
не продовжували плинути за течією багатоводного Удаю…
Я повинен тут перевести дух, щоб не порушувати «набуту»
у цьому циклі традицію писати в прозі та продовжувати свою
розповідь у римованому, поетичному слові. Так краще!..
2.
Чи сон то був, чи яв – гадать не стану:
Весняний вечір місяць полонив;
Дівчата йдуть із поля до майдану
Й несуть в устах чарівну пісню нив.
Таємними здавались ті хорали,
І ними повнилась душа моя:
Між зір немовби ангели літали,
І там, в небесному ридвані – я.
...Співають дівчата
Пісні про любов,
А я чомусь плачу.
Не з горя!.. Немов
Щось ще несказа́не
В піснях тих було:
Неясне бажання
В душі ожило,
А в серці ще юнім
Бриніла струна.
То муки любові
Будила
Вес-
на.
1987-2017