Який на дворі день чудовий.
І не помітиш, бо ти хворий
Синдромом псевдо-прожиття.
Марнуєшся тут, там в містах.
Давай, вдягни своє обличчя,
Яке воно сьогодні звичне,
Як завтра, вчора, ну й нехай
Холоне, гасне в чашці чай.
Давно уже не пив ти ве́сни,
Терпких листів делікатесних.
І тільки сни із дежавю
Кричить душа: "Я не живу!"
А може навпаки заснули
Усі в думках давно стонулих?
Робота — непотрібний звук,
Не чути за ним серця стук.
Не чути сміху — запах сонця
І місяця у двох віконцях
Ти вже не бачив сотні літ,
Лиш з них тече солоний піт.
Як ділиться свобода навпіл,
Відомо тільки снам анархій.
Вони десь там у голові,
Та прямо йти — не по тобі?
Уліво, вправо, по натоптаній
Дорозі, вслід траві ниць дорваній,
Шукаючи прямі завжди
(Коротші, правда, так?) кути.
Отож ведеться у тварини,
Що гордо зве себе "людина" —
Поснути у своїх світах.
А у віконцях тільки страх
І сльози нутрощів волають:
"Ну то трощи ту волю в аут!
Благаю, вбий це, вбий, облиш
Ті маски, свій дурний фетиш!"
То й хай кричить, нехай благає
Думками, числами, складами.
Тобі уже слова не чуть,
Бо мозок множить два на нуль
І нуль на нескінченність мрії.
Та що не множ — не буде дії...
Давай, вдягай не новий лик,
Іди на старт петлі. Ти ж звик.
