Серед зими прокинулась Весна,
Здивовано очима посвітила,
Ніяк не розуміла, хто стогнав
І плакав тихо, ніби зранив крила.
Прозорі сльози падали на сніг,
Який не був вже чистим і прозорим,
Він тінню на холодну землю ліг,
Забувши вже про небо і про зорі.
Збагнула раптом: плакала — вона,
Коли на мить їй сонце освітило
Уламок дзеркала — то крижана ріка,
Що падала і падала на крила.
Серед зими прокинулась Весна
І зболено очима посвітила:
«Ну хто збудив? Рятунок мій — у снах,
У мене ж ще так мало, мало сили...»
