Коли стікав з виноградних грон ліквор дощу,
коли павутиння збирало перше вино,
а вітер, розкидавши листя, врешті ущух
і гра по бетону з фронтонів у доміно,
коли розбивався стукіт синюшних плодів,
коли хризантема злякано квітку схилила,
просмажений ґрунт плескався під ними й радів,
поки вода печалі від сонця топила
І бігли в траві намистинки всіх кольорів,
мапу виводили іскрами в зелень вологу,
що сад у собі береже вже стільки років -
в коріння ховає зміїсту дорогу
Там б'ються жуки за солодку деревину,
там точать мурашки чорну кору на узори,
а бабки натягують в крила свою сивину
і дзвінко летять між тюльпанові створи.
Там сонні гриби відбивають гулко хлющі,
там дика погода ростить різнотрав'я,
ховаються коники в мокрі й пишні кущі,
поки не вчують від сонця літнє вітання
Карту змалюю й собі під подушку лишу,
хай віє у сни зворушливо, щиро, сердечно,
а може, якось наважуся і запишу
про сад, де завше затишно, тихо й безпечно