Спахнуло сонце, ніби ватра,
Розчервонівся горизонт.
Це безперечно - зійде завтра,
До ранку вкраде його сон.
Навколо й тиша спочиває,
Ніщо ніде не шелесне.
На зміну місяць випливає,
І нічну тишу осяйне.
У річку кине срібну стрічку,
Невже когось сумлінно жде?
І так в надії кожну нічку,
Він так терплячий - підожде.
Та хто осмілиться ступити,
Кому свого життя не жаль?
У кого можна уточнити,
Чи справді має він бажань?
На Мавку дивиться з любов"ю,
Це їй доріжку він кидав.
Та все скінчається журбою,
Давно за нею він впадав.
Зірки, що поруч - нецікаве,
Його мани́ть людське життя.
Він береже слова ласкаві,
Сказать не може допуття.
Торкнеться місячним промінням,
І досить вже для теплоти.
Лиш так здійсняться всі бажання,
Немає й сліду самоти...
"Торкнеться місячним промінням,
І досить вже для теплоти.
Лиш так здійсняться всі бажання,
Немає й сліду самоти..." І місяць буває ніжним. Прекрасний вірш.
Лиш так здійсняться всі бажання,
Немає й сліду самоти. Правдиві і вірні слова!
Я Вас підтримую, дорога Надюшко! Творчого Вам натхнення і море щасливих подій!