Небо дивиться в калюжу, а калюжа пне́ться:
- Пізнава́й-но, зве́рхній друже, як мені веде́ться,
Полежи на дні моєму у рідкій багню́ці,
Відчувай копи́та й ноги, а не білі ру́ці.
Небо сонцем посміхнулось і шепоче сти́ха:
- Як би впало я в калюжу, не минути лиха,
Я не впа́ло, я, де й бу́ло, світу цьо́го ве́рхи,
Звідти я й відби́лось нині у твоїй пове́рхні.
Постривай-но: як пригрію, зійдеш ти на па́ру,
І висітимуть над світом небо й в небі хмара.
Калюжи́ська ж белькотіла про своє́, калю́жне:
- Ой, мені небесне все́ньке здавна осору́жне,
І над ба́гнами моїми я - одна влада́рка,
І у небі... - розчини́лась мовчазна́я хмарка.
VII.2022
я 
