Берізки
Берізки кров’ю мироточать,
Червоний сік біжить струмком.
То у гаю, поблизу Бучі,
Зустрілось світло з мороком.
Забарвився нектар багрянцем,
Увібравши фосфору отруту.
Чим винні ви перед чужинцем,
Що би нести таку спокуту?
Весни ви радісно чекали,
Тягнулися до сонця струнко.
Що року щедро пригощали,
Людей своїм солодким трунком.
Прийшли в цей раз до вас не люди,
Хоча на них і дуже схожі.
Неначе хижі звірі люті,
Вогнем спалили дні погожі.
Пекельний дощ упав на крони,
Кору уламки шматували.
Кровоточились соком рани,
А ви терпіли і мовчали.
Хлопчина той, який щороку,
Ходив до вас, порваний в клоччя.
Лежить, розплющивши широко,
Вже не живі блакитні очі.
Його старалися прикрити,
Від смерті душу врятувати.
Тягнули своє ніжне віття,
Та й годі було і гадати.
Але природа не вблаганна,
Життя завжди перемагає.
І ось уже розквітли мальви,
Червона ружа розквітає.
Цвіте барвінок, чорнобривці,
Плющ дикий вирви запліта.
В буянні квітів, як у казці,
Стоять зруйновані міста…
Берізки, ніжні і безгрішні,
Мовчазні свідки того лиха.
Коли ж ми зможемо нарешті,
Почути сповідь вашу тиху.
