Пам'ятаєш, ти обіцяв мене захищати,
Якщо я буду чемна та трішки слухняна
І з ядерними сірниками перестану грати?
Хоч сумнівалася, але віддала я сірники.
Чому ж тоді над домом полумінь багряна,
А діточок моїх заганяють скажені хорти?
Як сталось так (питаю мудреців у світі),
Що, виконавши кожну із зазначених умов,
Утратила законне право тихомирно жити,
А той, хто мені захист обіцяв спочатку,
Тепер щодня, щоночі проливає мою кров,
Та ще й при цьому скрадає мої статки.
Світе, мені скажи - і так, щоб зрозуміла,
Простими словами скажи. І не мудруй!
Обіцянка була? Чи ж я її лишень уявила?!
Слово випурхнуло. Не у парчі, а в лахах,
Та воно є. Й живе. І далі землею мандрує.
І так завжди, бо ж слово - вільна птаха.
Тоді як можна забрати назад обіцянку?!
Як можна зрадою присягу спаплюжити?!
Не буде пробачення цьому підлому вчинку,
Не буде і віри тому, хто підступно вчинив.
Ти власному слову спромігся відмовити,
Отож, приймай українського народу гнів!
