А знаєш, Катю, ти б сама давно мала піти.
І не кажи, що пам'ятник. Бо ж я при тямі!
Але на світ ти споглядаєш зі своєї висоти
І бачиш, що коять твої нащадки одержимі.
Від сорому мала провалитися під землю,
У катакомби, які копали за твоїм наказом.
Чи просто впасти. І тим явити свою волю.
І всі питання щодо тебе знялися б разом.
Але стоїш. І дивишся. Мовчазна. Байдужа.
А під металом серце нетерпляче калатає,
Чекаючи, що у Одесу зайде армія ворожа,
Яка нам буде гірше від дикої вовчої зграї.
Тобі ж ця армія стане найкращою у світі,
Бо йде закінчити все те, що ти не зуміла.
Скажи, чи ж не тяжко стояти і кожної миті
Дивитися, як Україна зрощує свої крила?
Козацький дух живий! Не знищено і мови!
Хоч вбити їх ти намагалася не раз й не два
І без вагань ти проливала цілі ріки крові.
Є час покаятись, поки ще на плечах голова.
