Привіт тобі, захований у темряві, що лиш зрідка розплющуєш свої барвисті, але все ж лихі очі, що пронизують аж до душі незахищене сонячне сплетіння, випалюючи в ній своїм поглядом древні руни, котрі здатен прочитати хіба що ти сам. Вони обпікають мені душу, а світло, яке вони випромінюють аж сліпить очі з середини. Ти зачаївся, чекаєш коли я знову ослабну, щоб обгорнути мене павутинним мереживом сновидінь і в цьому дурмані гратися мов лялькар моїми почуттями, кидаючи їх то на райські галявини, то під ноги мігруючих буйволів, то в ніжні обійми Сукуба, що непомітно, як Юда випустить пазурі прямо в мої нирки… Який же ти жорстокий. Ховаєш своє обличчя в темряві ночі, і тільки очі, пекельно яскраві, горять то голубим, то багряно-білим полум’ям, залежно від твого настрою, та все ж вони завжди злі. Підожди-но, я витягну тебе з твого комфортного лігвища, з тієї чорної діри до світла нового сонця. Ти ще відчуєш пекучість на своєму обличчі, а я сміятимуся, танцюючи, я триматиму цю діамантову волосінь у своїй руці. І тоді ти відчуєш мій біль, і тоді, можливо, твій погляд в мою душу зміниться з розжареного тавра на сніп свіжоскошеної трави з нерозталою ще росою.
