Сонце себе за коси з пітьми витягує.
Сонце в очах існує, але не признане.
Сонце не зможе звати себе бродягою,
поки рівненько ходить, немов на прив’язі.
Поміж річними кільцями серце дерева,
мов у діжках вино: дощаних, з оковами.
Спокій тривання буде колись перерваний
гострим крилом троянди, як передмовою.
Наша кора тонка і на ній ще пишеться,—
сік витікає, ніби сльоза на сповіді,
ніби остання крапля, бо, врешті, тиша ця
в лоні уже волога, як перед повінню.
Сонце пускає перше коріння променів,
сонце впадає в око, немов безсонниця.
Тешуться з серцевини хрести чи профілі —
версія ночі з нашою тут розходиться.
20.06.20
