Я ліквідатор аварії на ЧАЕС
В лютому місяці 1986 року мене викликали в міський воєнкомат по причині присвоєння офіцерського звання лейтената по військовій обліковій спеціальності начфін. Це була звичайна практика воєнкомату по підготовці кадрів та поширене явище і я чудово вписувався в цей шаблон. Адже в свій час відслужив строкову службу, здобув вищу фінансову освіту і вже пару років працював в обласному фінансовому відділі Вінницького облвиконкому та мав позитивну характеристику. Я не був якимось унікумом, адже подібну процедуру проходила більшість працівників чоловічої статі цієї установи. Треба розуміти, що вся підготовча робота велася впродовж певного часу з усіма необхідними перевірками автобіографії. А присвоєння звання "лейтенант" та вручення відповідного посвідчення було завершенням цього процесу. Але я не міг передбачити чим це може для мене обернутися.
Пятого липня цього ж року пів шостої ранку мене розбудила теща, - Вставай, там до тебе хтось прийшов! Сонце ще не зійшло, але вже давно розвиднілося. Було тепло і день обіцяв бути сонячним.
Я протер очі і подивившись на годинник, слабо розуміючи, що відбувається і хто та з якого дива міг припертися до мене так рано! Натягнувши штани, вийшов на ганок і побачив незнайомого чоловіка, який перепитавши моє прізвище та імя сказав, - Вам повістка, розпишіться.
Отримавши повістку, я намагався збагнути, що відбувається, адже в ній було написано, що я зобовязаний впродовж години прибути до воєнкомату. Тож вдівши штани і сорочку, поснідавши на скору руку, адже так рано ще не хотілося, пішов до військомату.
Військомат розташовувався у тому ж кварталі, що і облфінвідділ. Десь хвилин через двадцять, пішки, я дійшов до воєнкомату по знайомому щоденному маршруту, адже саме так я ходив на роботу. На сьому ранку в воєнкоматі вже було чоловік з двадцять. Працівник військомату забрав у мене повістку і взамін я отримав нову та вимогу розписатися в отриманні. В повістці було зазначено, що лейтенант такий-то призивається на військові збори терміном на 180 днів. Це був якийсь неймовірний термін, адже то того я чув, що призивали на два тижні. Тож не повірив в написане, про що і сказав, що в повістці допущена помилка, - Тут написано 180 днів, відсутня кома. Мабуть має бути 18 днів.
На що почув відповідь, - Там все вірно написано, підписуйте.
Зібраний контингент офіцерів запасу був приблизно мого віку 31 рік і більше та найрізноманітніших військових спеціальностей. Ніхто не пояснював причину нашої мобілізації, хоч в розмовах між собою всі погоджувались, що це якимось чином повязане з аварією на Чорнобильській АЕС.
Десь через годину появився воєнком і почав з крику та виховної промови, про неповагу, адже при його появі і крику воєнкоматівського службіста, - Товариші офіцери!. - більшість залишилася сидіти. А виявляється треба було встати, що тут зробиш - цивільні дюди.... Він щось говорив про громадянський обовязок, дисципліну та повязані з цим речі. Але від відповіді навіщо нас призивають і що ми будемо виконувати, ухилився. Сказав, що завдання, які ми будемо виконувати, отримаємо вже безпосередньо у військовій частині, виїзд куди намічено на 10 годину сьогоднішнього ранку.
Так як в запасі було години півтори я вирішив зайти на роботу, щоб поставити до відома керівництво та вияснити чи є можливість якось вплинути на цю ситуацію, в тому сенсі щоб якось відкосити. На роботі з моєї новини дехто пожартував, а хтось поспівчував. Керівництво установи на мою просьбу відповіло, що на цю ситуацію у них впливу нема.
Уявіть безглуздість моменту коли з пів сотні чоловіків відібрали половину, посадили в автобус і кудись повезли. Навіть не дали можливості якось зібратися, попередити рідних. І коли вже автобус, в народі прозваний пазіком, виїхав на київську трасу, побоювання почало підтверджуватись. Їхали мовчки, більшість, в тому числі і я, від цієї колотнечі та нервого напруженя навіть почали дрімати.
Житомир я точно проспав і коли повернули на Коростень, сумніви куди нас везуть розвіялись, а ось для чого було незрозуміло. Через кілька годин автобус зупинився серед лісу десь під Овручем. Очам відкрилася галявина заставлена величезними палатками, яких було десь біля дадцяти. Це був облштований пункт тилового забезпечення і палатки слугували за складські приміщення в яких зберігалося обмундирування та інші господарські речі.
Одна з палаток була відведення під військову лікарську комісію, яку ми мали пройти. Як не дивно, але одного мобілізованого на цій комісії все таки забракували і він цим же автобусом повернувся у Вінницю. А всіх решту після проходження комісії, яка тривала десь з годину, переоділи у військову форму солдатського зразку. Ця форма не була новою, але чистою. Але вигляд наш був ще той, а якщо добавити кирзові чоботи, ремінь і головний убір, то стало зрозуміло чому мобілізованих з запасу в народі називали "партизанами. Так як мобілізовані були оофіцерами запасу, дехто почав нарікати, що нас оділи не по уставу. У відповідь видали пагони та зірочки до них, відповідно до звання, забезпечили голками та нитками. Через пів години вже можна було зрозуміло, хто якого звання, як і те, що наш вигляд був даа-алекий від того уставу.
Як було покінчено з обмундируванням, поступила команда на шикування і після переклички на погрузку в тентований "Урал". При погрузці я опинився на боковому сидінні крайнім біля заднього борту. Поли тенту були відкинуті та закріплені, що здавалося буде зручним при спостереженні маршруту. Старший машини оголосив, що ми їдемо безпосередньо у польовий табір військової частини в якій буде проходити наша служба. А військова частина це кадрований батальйон хімічного захисту Прикарпатського воєнного округу. Потім я збагнув, що це таке кадрована військова частина - це частина в мирний час функціонує з обмеженим штатом, а під час війни поповнюється мобілізованими та розконсервованою технікою до штату воєнного часу.
Липневий день довгий. ми виїхали з цього пункту вже десь біля шести годин вечора, почав накрапати дощ. Невдовзі автомобіль виїхав на асфальт, який блистів і був мокрий від дощу. Я помітив, що обочина дороги теж мала незвичний мокрий блиск. Стало зрозуміло, що це результат того, що обочини доріг в цьому районі вже ороблялися якимись маслянистими речовинами, щоб зменшити пилеутворення і підняття в повітря осілої радіації.
Машина набрала швидкість і за нею утворився вихор у вигляді туману з дрібних крапель води. Цей туман осідав в задній частині кузову і я з часом зрозумів, що сидячи скраю я ним дихаю. Тобто, якщо радіація осіла на дорогу, чи випала разом з дощем, то тепер вона піднялася з цим вихором в повітря і ті, що сидять скраю її вдихають. Щоб якось уберегтися від цього я відвернув борт шинелі і дихав через неї, використовуючи її в якості фільтра.
Десь вже під вечір ми приїхали в польовий табір, який був влаштований в околицях села Буда-Варовичі. На великому полі рівними рядами стояли ряди палаток, збоку була стоянка техніки з багатьох десятків автомобілів різного призначення, також вагончики і армійські кунги. Вважалося, що табір був облаштований в безпечному місці за межами тридцятикілометрової зони відчуження з допустимим рівнем радіпції. Його ще в перших числах розгорнули мобілізовані до кадрованого батальйону хімічного захисту з дислокацією в м Самбір Львівської області.
Як потім виявилось, що в цій місцевості, зовсім недалеко від нашого і один від одного були облаштовані ще два польові табори Одеського і Прибалтійського воєнних округів для розташування кадрованих батальонів хімічного захисту. Мобілізовані з Львівської області розповідали в яких умовах їм приходилось будувати цей табір з нуля, ночуючи на голій землі. Початок травня був холодним, тож щоб зігрітися по ночах палили багаття, аж поки комусь не спало на думку піднести до нього дозиметер... Той видав перевищення допустимого рівня радіації в тридцять разів! Тож від вогню всі шарахнулися і більше багать не палили. Мабуть таке перевищення сталося в наслідок спалювання забрудненої місцевої деревини.
В той час про радіацію поширювалося багато різноманітної інформації, яка разом з умовами служби справляла значний психологічний тиск. Можливо саме тому, як нам розповідали, в хімбатальоні з Прибалтійського округу повішався мобілізований. Зробив він це на дубі, поблизу якого був облаштований табір. А через два тижні, на тому ж дубі і на тій же гіляці повішався ще один мобілізований. Як там проводилось розслідування і які були висновки, але командир цього батальону прийняв самостійне рішення і дав команду спиляти цього дуба. Це дійсно вплинуло на ситуацію і самогубств більше не було.
Я вже з тиждень перебував в батальойні, ходив на шикування і мене ніби ніхто не помічав. Щоб якось зайняти себе, сам напросився бути старшим машини при транспортуванні вантажів. Просто було цікаво подивитися своїми очима, що це таке зона відчуження і що там відбувається. Але ініціатива як завжди карається і мене стали активно включати до складу певних команд. Тож зрозумівши, що так замість начфіна стану стройовим командиром, вирішив поцікавитися чи є в батальйоні фінансова частина.
Фінансовою частиною виявилась окремо встановлена велика армійська палатка. Коли я зайшов в палатку і доповів про себе, та що вже тиждень перебуваю в батальоні - була німа сцена. Начальником фінансової частини був кадровий військовий в звані капітана і два помічника з мобілізованих., які відчайдушно вимагали заміни по сімейних обставинах, а тут я. Начфін відразу вирішив в штабі батальойну мою долю.
В батальоні було три роти чисельністю десь по сто двадцять бійців та з десяток прикомандированих до батальйону різних підрозділів. Всі кадрові військові, а це офіцери та прапорщики отримували грошове забезпечення згідно штату. Прикомандировані кадрові грошове забезпечення отримували по місцю служби. Мобілізованим зберігалася зарплата по місцю роботи.Та окрім цього всім кадровим, в тому числі і прикомандированим, та усім мобілізованим з запасу виплачувалися кошти на відрядження в сумі три карбованці пятьдесять копійок на добу. Тож довелося оперативно освоювати фінансові операції по нарахуванню та виплаті грошового забезпечення та коштів на відрядження та їх відображення в обліку.
Окрім основних обовязків нас періодично залучали в окремі дні до виконання задач, які виконував хімбатальйон і основною було забезпечити захист населення від радіаційної загрози. На ділі це виглядало так. Розвідувальний підрозділ відповідно до затвердженого графіку та рухаючись затвердженими маршрутами по населених пунктах проводив заміри радіації. Тридцятикілометрова зона відчуження зовсім не виглядала колом, поза яким уже було жити безпечно. На межі зони опинились населені пункти, які по рівню забруднення підлягали відселенню, але там залишились жити люди і розширювати зону ніхто не збирався. Тож якщо розвідка доповідала про перевищення певних параметрів радіації, командування батальону ставило задачу одній із рот на виконання робіт по дезактивації населеного пункту.
Це передбачало виконання цілого комплексу робіт, починаючи з обробки доріг пилеподавляючими розчинами до викачування криниць та миття будинків і споруд, збір вивіз забруднених матаріалів. Але реактор продовжував викиди радіації і через кілька днів її рівень в селі, в якому була проведена дезактивація, повертався до старих показників. Тож виникала потреба в повторному проведенні дезактивації і вона проводилася. Запамяталося що село Новий Мир станом до початку серпня дезативовували 22 рази! Жителів цього села відселили лише в 1992 році, як і село Буда Варовичі, місце розташування нашого польового табору. І таких сіл було багато.
І якщо на початках проведення дезактивації в населених пунктах люди зустрічали нас з радістю, та навіть з пляшкою горілки та не хитрою закускою і просили позбавити отої радіації, то після багаторазового нашого приїзду, їх поведінка змінилася. Бувало, що люди бралися за сокири і погрожували порубати шланги та не дозволяли проводити обробку осель.
Поясненя було просте. Оселі в цій місцевості в переважній більшості деревяні , а їх дезактивація проводилася за допомогою авторозливочних станцій (АРС) на базі шасі атомобіля ЗиЛ. Цистерна ціієї станції вміщала дві з половиною тони води, яка подавалася до робочих рукавів під тиском шість атмосфер. Тож про обробці стін всередині хати відлітала штукатурка а від багаторазового миття дерево починало гнити. Тож не дивно, що люди бралися за сокири.
Але поставлене завдання треба було виконувати. Тож роти батальйону виїзжали в зазначений населений пункт, розмотували і розкладали шланги, частково виконуючи якийсь обсяг робіт та поверталися в табір, доповідаючи про виконання. Та була ще інша сторона медалі. На роботу АРС за годину витрачається 27 літрів бензину, а за вісім годин більше 200 літрів. А в роті АРСів десяток, тож дві тони бензину в залишку і шість тон з трьох рот лише за день. Так, розрахунок явно завищений, але залишки бензину напевно що були значні і від його реалізації хтось добряче нагрівся.
Відселені, безлюдні населені пункти являли собою сумну картину. Люди полишиле все, що наживали роками. І якщо худобу ще повивозили, то котів і курей полишалось чимало. Кури нанесли яєць та повиводили курчат. І було дико дивитися як на вигоні в центі села сидить вгодована лисиця і зовсім неподалік виводок курчат. А в покинутих хатах чи клунях знаходили відстояну, чисту як сльоза бражку. Були спеціалісти, які по запаху виявляли місця її зберігання буквально за мить, а де знаходили закваску, там обовязково була і самогонка. Дерева вгинался від яблук і слив, урожай фруктів був дуже щедрим, а літо спекотним і не дощовим.
Місяць служби пройшов швидко, побут налагодився і я повністю змінив обмундирування на зручну офіцерську технічну форму та туфлі. Позаду палатки фінансової частини стояла ще одна меньша палатка, як пізніше виявилось - особіста. Він по штату був один, тож як сусід почав з нами спілкуватися. Здавалося що це було не службове зацікавлення, а від самотності. Тож саме від нього поступила пропозиція попаритися в бані. На ділі ця баня виявилась штатним автомобілем для дезінфекції обмундирування, постільної білизни та іншої амуніції. Крім функції прання, санітарної обробки в автомобілі була ще камера для термічної обробки. Тож йому прийшла ідея, чи запозичив в когось, використати цю камеру в якості парілки. А на ділі це відбувалося так. Ми розділися, склали свою одежу та забралися вчотирьох в цю камеру. Водій автомобіля закрив нас ззовні і подав пару, поступово збільшуючи температуру. коли стало добряче припікати ми почали гупати по залізній обшивці, сигналізуючи, що темперратура достатня.
Це дійсно дещо нагадувало парилку, але сидячи в повній темноті в голову починають приходити "дурні" думки, - А, що якщо раптом водій цього агрегату переборщить з температурою пари, чи щось з ним станеться, то ми в цій камері довго не протягнемо і зсередини її не відкрити... Та мені на память ще прийшла історія з багаттям і перевищенням рівня радіації, чим я поділився з товаришами. І дійсно. особіст опісля зробив заміри радіації в цій камері при робочому режимі і виявилось, що рівень радіації був значний. Тож наша сауна на цьому закінчилася.
Взагалі-то рівень обліку отриманої радіації особовим складом не здійснювався. Першій партії мобілізованих були видані персональні накопичувачі рівня радіації, але їх носили просто в якості сувенірів і дані з них ніхто не зчитував. Нам вже взагалі не видали цих накопичувачів. Тож підставою для звільнення слугувало не отримання граничної межі опромінення, а кількість днів служби. Якщо при звільнені і вказувалась якась величина отриманого опромінення, то це було чисто умовно, враховуєчи спеціальність, характер виконуваних робіт і в яких зонах працював. Але парадокс заключався в тому, що отримати значну дозу радіації можна було отримати навіть не виїзжаючи на завдання, радіація була скрізь.
Харчування особового складу було організовано досить непогано. Овочева і молочна продукція поставлялася з місцевих господарств. Тож просто приходилося вірити, що вона пройшла нормальний радіаційний контроль і в совість та безкористність контролерів. Тут я вперше побачив, що є рибні консерви не тільки з кільки, салаки і скумбрії, а і з прісноводної риби - щука, сом , короп... Вони були дуже смачні і їх потім я більше теж ніде не зустрічав.
Двічі на тиждень прїзжала автолавка з воєнторгу і теж дивувала дефіцитними на той час делікатесами. яких в цивільному житті не можна було придбати, а тут все в такому достатку, що очі розбігалися. А так як стояла жара, то ми запасалися мінеральною водою "нарзан". Виявилось, що вона сприяла травленню в такій мірі, що відвідування туалету відбувалося раз в три дні, що призводило майже до закрепу. Тож прийшося обмежити вживання води пляшкою на день.
Для фінансової частини привезли і встановили біля палатки вагончик. В ньому було одне вікно, яке відкриволося вгору. Тож під вікном поставили стіл, збоку сейф і по боках два двоярусні ліжка. Видавати грошове утримання та кошти на відрядження стало набагато зручніше, через відкрите вікно і вже ніхто не стояв над головою. Та окрім зручності, стало безпечніше зберігати гроші, адже двері вагончика були оббиті залізом, а на вікні були віконниці.
В кінці серпня в фінансовій частині я залишився один, підписавши акт прийому-передачі матеріальних цінностей і коштів. Начфін оформив відпустку, а два помічники - демобілізовані. Тож мені необхідно було забезпечити нарахуванн виплат, отримати кошти в банку і видати їх особовому складу.
Підготовивши відомості на виплату, а їх було більше десятка я вивів результат по кожній та визначив загальну суму коштів. Перевіривши все двічі і впевнившись, що помилки немає заповнив завірив їх у командира та виписав чек на отримання коштів в банку на суму десь біля 220 тисяч, точно вже й не памятаю.
Для отримання коштів в банку командир виділив автомобіль і бійця з автоматом для охорони. Як виявилось на батальйон було лише два автомати.
але не було патронів. Їх не було взагалі, чи просто не виділили для охорони - не знаю. Тож наступного дня взявши для грошей штатний чемодан, ми виїхали в банк, який був в райцентрі Іванкові в тому ж приміщені, що і до катастрофи.
В банку подавши чек і військовий квиток та вистоявши годинну чергу я опинився перед віконцем видачі готівки, яке було облаштоване не дуже широким металевим прилавком, вичовганим пачками з грішми аж до блиску. І ось на цей прилавок мені почали викладати гроші в пачках, перехоплені гумками. Невдовзі весь цей прилавок доверху був завалений пачками грошей і працівниця банку спитала, - Перераховувати будете?
Сказати, що я був в шоці, це не сказати нічого. Спитав, - Чому пачки не заклеєні належним чином, а лише перетягнуті гумкою? У відповідь почув, що немає достатньої кількості працівників і всі вони тут відряджені для забезпечення роботи банку з різних відділень. Мене кинуло в холодний піт, адже перераховувати цю гору грошей, при моїй швидкості рахування, я мав до наступного ранку. Та щось треба було робити. Тож спочатку порахував скільки пачок якої купюри. Перемноживши номінал грошей на кількість пачок та збивши суми разом, я вийшов на суму чека. Потім вибірково перерахував кілька пачок великого номіналу і не виявивши обману, махнув рукою на те, щоб перераховувати всі пачки та склав гроші в чемодан. Дасть Бог все буде добре! Та перед цим попросив дівчат замінити пару пачок великого номіналу на дрібніші і двісті карбованків видати монетою по 50 копійок.
Отримавши гроші, вирішив пообідати, бо з тих нервів почалися спазми живота. Їдальня була заповнена ліквідаторами. які одразу вирзінялися формою одягу і обмундирування. Тож поставивши чемодан під вільний столик, в руках з підносом посуваючись по лінії видачі їжі, весь час намагався тримати його в полі зору. Все минулося без пригод. Ми пообідали і невдовзі вже були в таборі.
Не встиг я викласти гроші в сейф, як біля вікна почала формуватися черга. Новина про гроші поширилась швидко, а так як я вже пообідав,то одразу і почав видавати гроші. І тут мені в нагоді стали оті монети по 50 коп.. Так як серпень місяць має тридцять один день, а сума добових три пятьдесят, то на руки треба було видати за цей місяць 108 карбованців 50 копійок. Процес видачі коштів не такий вже швидкий. Треба було звірити військовий білет, підняти відомість відповідного підрозділу, дати розписатися і відрахувати та видати готівку. А з отриманням коштів були деякі нюанси. Якась частина мобілізованих забирала лише паперові гроші, а від 50 копійок відмовлялася. Чим це було мотивовано не знаю, але це могло стати проблемою. Адже як іструктував начфін, при ревізії каси допускається недостача мізерних сум і вона покривається начфіном, а лишки в касі, це вже криміналн.
На третій день виплати коштів, рішив підбити проміжний результат. Порахував залишок коштів в касі, який мав зійтися з невиплаченими сумами по відомостях. І тут мене очікував сюрприз від якого стало не по собі. Недостача по касі становила пять тисяч з лишком. А пять тисяч на 1986 рік, це значна сума. Перерахував все знову, результат такий же. Мені справді стало погано. Одразу подумалось, що якщо батько продасть корову і мотоцикла з каляскою, то все рівно цього не покриє...
Я закрив вагончик, ліг на ліжко і почав аналізувати. Помилитися на таку суму при видачі я не міг ніяк. Це просто неможливо, Недодали кошти в банку? Ну могло в якихось пачках недоставати пару купюр, але ж не пять тисяч... І тут я помітив, що за столом щось біліється. Цікавість взяла верх і я відсунув стіл від вікна, а там... відомість на видачу коштів якогось підрозділу.
Ця відомість сповзла поміж столом та стінкою вагончика, я й подумати не міг.
Тож швденько підбив суму виданих коштів по ній і це повністю перекрило недостачу та ще й утворився залишок карбованців так шістьнадцять. І це бв реальний надлишок утворений отими незабраними копійками.
На другий день я продовжив видавати кошти, аж тут... В вагончик зайшов генерал-майор, а з ним ще майор. Я схопився з стільця, адже це теж було поза межею реальності. Вже й не памятаю в деталях, та генерал сказав, що він начальник фінансової служби Одеського воєнного округу і вони проведуть ревізію каси. Я не став провіряти його документита і що вони без супроводу командира батальйону, не став випендрюватися бо знав, що в мене є гріх.
Тож генерал влігся на ліжко, а майор сказав викласти на стіл наявні кошти з каси та незакриті фінансові відомості на виплату. Я спочатку поклав на стіл відомості, а потім з каси почав викладати гроші. Там ще було декілька пачок перетягнутих гумками. Викладаючи гроші я непомітно одну двадцятьпятку засунув собі в рукав. Побачивши гроші перетягнуті гумками, майор запитав, що це таке. Я відповів. що в такому вигляді їх отримав в банку. Він ще запитав, - Ви їх в банку перераховували? Я відповів, що ні. Майор почав читати нотацію, що такі пачки підлягають обовязковому перерахунку в установі банку. Він був правий, але тоді я там мав провести цілу ніч.
Майор спочатку взявся перераховувати карбованці на резинках. Він тримав пачку двома руками горизонтально і листав купюри з такою швидкістю, що я такого ще не бачив. Він бачив моє здивування і явно хизувався своїм вмінням. Якась мить і пачки були перераховані, а потім і залишок коштів розсипом. Потім він підбив невидані суми по відомостях і виніс вердикт, що в касі недостача. Це було справді так, адже я заникав двадцятьпятку, щоб не виліз залишок. Я зробив круглі очі і сказав, що цього не може бути і майору довелося перераховувати все спочатку. Коли і вдруге він оголосив недостачу в пять карбованців, прийшлось погодитись. Тож мене постави перед вибором, або я покриваю недостачу, або складається акт і послідуючим дисциплінарним стягненням. Звичайно, що я обрав перший
варіант...
Після цієї ревізії я почував себе справнім військовим начфіном і в цьому нічого складного не було, типовий складський облік - прихід, видатки, залишок. По такій же системі вівся облік в речовій службі, в продовольчій, паливо-мастильних матеріалів та навіть озброєння. Єдина методика бухгалтерського обліку в армії буде запроваджена лише на початку двохтисячних років.
Я продовжував виконувати свої безпосередні функції та інколи з цікавості долучався до виконання завдань в м. Припяті, в інших населених пунктах, що було повязано зтранспортуванням різноманітних грузів, покриття обочин доріг пилеподавляючими матеріалами і звичайно, що проведення дезактивації переважно військової чи будівельної техніки. Сам
реактор я бачив лише здалеку.
Рівно після трьох місяців служби мене було демобілізовано, а ще через місяць я попав в інфекційну лікарню з невстановленим діагнозом про що описав в оповіданні "Малярійні горобці". Чому в інфекційку? А куди мене могли ще заховати з невстановленим діагнозом та після повернення з Чорнобиля?
Згадуючи сьогодні ці події я розумію безглуздість певних завдань які виконували військові, як і ті величезні обсяги коштів, які розкрадалися при цьому. Безглуздим було також залучення такої величезної маси людей до ліквідації аварії. Здавалося, що поставлене завдання пропустити через зону чим більше людей, громадян України! Наслідки цієї політики, як і самої аварії будуть відчуватися ще дуже довго і це буде проблемою лише однієї України.
16. 03. 2024 р. м. Вінниця
ID:
1008628
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Поема ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 16.03.2024 21:09:31
© дата внесення змiн: 16.03.2024 21:09:31
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|