Від пам”яті безжалісної мушу
Приймати кару лиш за те, що жив,
Пекучі крововиливи у душу
Того спокута, що не вдіяв див.
Не врятував ні світ, ні навіть себе,
Не розбудив нікого голос мій,
Все, як було – пуста безодня неба,
Байдужий Бог, - глухий, сліпий, німий.
І біль, і смерть – всі на своему місці,
Вже небуття з майбутнього гука”,
Нехай є сторінки “ , ще й досі чисті,
Та вже з пером втомилася рука.
Лишились тільки спогади хіба що,
Дивитись, наче крізь розбите скло,
На ті роки, коли ще вірив в краще,
В те, що іще в майбутньому було,
І щось було ж, я знаю, пам”ятаю,
Мов спалахи сліпучі миті ці, -
Бузкові хмари і пташина зграя,
Рука дівоча у моїй руці,
І слово ще незвичнеє – кохання,
А далі все неначе у ві сні…
І більш нічого. Мабуть, це останнє,
Те, що живе, але вже не в мені.
Так, з ніччю я нарешті наодинці,
Хоч злуку нашу точить, ще крихку
Останній спогад - хворий, сиротинський,
Що тихо скиглить в темному кутку.
ID:
1027717
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.12.2024 12:43:59
© дата внесення змiн: 02.12.2024 16:41:08
автор: Алексей Мелешев
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарний вірш 
